Захована у підвалі молодість: спогади про окупацію Чернігова (Блог)
Наш колега Єгор Фелюст з лютого не покидав Чернігів, пережив кілька прильотів, ризикував життям у чергах за хлібом, але зараз, на щастя, місто є порівняно безпечним. Єгор поділився з нами своїми болючими, але правдивими спогадами та емоціями про той період.
"Молодость прячется в грязных подвалах
Молодость глядит затравлено из-под бровей
У нее вже ни крови ни сил ни сил не осталось
Только взгляд и дым от погасших свечей"
Кат — "Молодость", альбом "Герника", 2017
Я відчуваю провину. Особисту провину за те, що відбувається й за те, що можу писати цей текст у порівняно спокійний період у той час, коли війна не закінчилася — вона лише відійшла від моїх дверей.
Усім близьким та родичам, я, б’ючи в груди, запевняв, що повномасштабна війна у Європі сьогоднішнього дня неможлива. Навіть коли ми отримували меседжі про накопичення техніки, війська та пересувних крематоріїв. "Це все лише залякування. Нагнітання страху та паніки. Ніякого вторгнення не буде". Я помилявся.
23 лютого я скасував заплановані івенти через введення надзвичайного стану. Це не здавалося чимось загрозливим, адже аналогічні рішення були під час ковідної епідемії. Наступного дня я прокинувся через плач сусідки зі словами: "війна почалася". Набрав пляшок 10 води, прочитав новини та пішов у своїх справах. Катавасія мені здавалася театральною, страху не було ніякого, людей, що масово скуповують УСЕ, чомусь, хотілося називати бовдурами — ну навіщо? яка можлива гуманітарна катастрофа у європейській країні? Я помилявся.
Перші сирени та тривоги сприймалися як новий досвід. Перші відео із враженими багатоповерхівками Києва — усе тим же залякуванням. Перші жертви — перебільшенням. Хоча за декілька діб ворог подолав 150 км та підійшов до Чернігова. "Підійшов" для мене було аналогічним перебільшенням — "ну як це можливо? Повноцінне вторгнення в Україну? Брєд". Я помилявся.
Працює в редакції Неформату з 2016 року, живе у Чернігові з бабусею. Його основною діяльністю в редакції є організація івентів, а також написання рецензій і статей. Певний час Єгор займався і новинами. Найбільше Єгор любить скрімо, мелодік хардкор та всілякі відгалуження популярного металкору/дезкору/хардкору і т.і.
Тепла не стало ще в лютому. Згодом до 6 градусів та сну у верхньому одязі я звик, але тоді це здавалося черговим перебільшенням. У нас були мізерні запаси їжі, тому голод не лякав. З грошима щось також було в мізерному еквіваленті.
Страх з’явився, коли я почав спати в коридорі. Коли були заклеєні вікна. Коли побачив наші танки на вулиці. Коли поблизу почали фіксувати прильоти. Коли червоний колір домофону заклеїли шматком картону, щоби не кидався у вічі.
Страх став неодмінною умовою життя, навіть рутиною. Коли зруйнували будинок на Чорновола й літак пролетів над нашим будинком, тривоги вже не було. Єдину рідну людину я силоміць виштовхав у коридор, сам впав на підлогу та попрощався із життям. Без перебільшення — секунди, коли гул наростає я сам собі сказав: "Це все". Потім це відчуття повторилося ще двічі. Цього було достатньо для остаточного усвідомлення, що все надсерйозно.
Єгор не мав змоги регулярно заряджати телефон, а відтак і робити фото, тому тут і далі використані знімки Суспільне Чернігів
Буденність та рутина обмежувалися читанням протягом світлового дня, пошуком їжі/води та навідуванням постраждалих родичів для передачі більш-менш актуальної інформації. Зазвичай я прокидався за пів години до сходу сонця, пив каву й далі все по колу. Коли сонце сідало — вмикав телефон. Зв’язку не було взагалі. Чернігів глушили, і щоби зідзвонитися, треба було витрачати від 10 до 45 хвилин.
Один із таких днів завершився ще один прощанням — я готувався до сну, говорив телефоном та через закриті штори випадково побачив спалах — це був прильот. Він був настільки яскравим та великим, наче стався прямо перед моїми очима. Вибух та секунда на одночасне прощання та усвідомлення, що не все втрачено, я живий. Ще одна година в коридорі.
Третій раз — ще один прильот поряд, гради, немов салют та пожежа заввишки з п’ятиповерхівку. Це скоріше було усвідомлення того, що війна настільки неосяжна та монолітна річ — їй неможливо щось протиставити. Це Дамоклів меч, ти бачиш смерть, ти можеш її відчувати, але ні захиститися, ні втекти неможливо від цього. Ступору не було — у мене лилися тільки сльози від усвідомлення власної неспроможності змінити ситуацію.
Евакуація не розглядалася. І через сімейний стан, і через небажання покидати місто. Саме місто, не квартиру. Я свято вірив та вірю в те, що тут мені безпечніше, ніж в умовних Чернівцях.
Моя оселя не постраждала — тільки тріснуло вікно. Зате в родичів, котрих я навідував щодня, пів будинку зруйнувала ракета — у той день вони пішли по хліб у чергу, котру розстріляли. Я затримався через якусь нісенітницю, вони — теж. Лічені хвилини врятували мене і їх від смерті, тому приїхав я вже на пожежу. Тиск для гасіння був мінімальний, зв’язок відсутній, але хтось якось викликав поліцію та пожежників. Спочатку швидко розчистив дорогу, опісля — допомагав гасити полум’я. Відволікалися лише на укриття від чергового обстрілу.
Це був останній ключовий момент, десь середина березня, потім, зруйнували готель "Україна", бібліотеку, стадіон, головпоштамт та частину ринку. Це було, так би мовити, прощання війська росії із Черніговом. На початку квітня їх відкинули від передмість, потім взагалі вигнали з області, але тривога та відчуття постійної небезпеки залишилося.
Зараз місто оживає потроху, малий та середній бізнес намагаються працювати, навіть держструктури повернулися до роботи, а ще по місту висять бігборди із вдячністю комунальникам та фотографіями загиблих героїв-чернігівців. Без сліз я не можу пройти повз, усередині кожного разу наче відбувається мікросмерть.
Два місяці мені було не до музики. Під час постійних повітряних тривог слухати музику — підписати собі вирок, але відсутність пострілів та жага роблять своє діло. Тож коли в Чернігові пройшло десь сім тихих ночей, я вирішив спробувати на ніч щось послухати — це був останній альбом КАТ. До кінця квітня він був у мене на постійному репіті, немов мантра — я мав обов’язково засинати під ці звуки, інакше в голові звучали химерні сирени.
Я почав цей текст епіграфом із лірики КАТ і хочу ним же завершити. Війна все ще триває, але ми обов’язково переможемо. Чернігів встояв, його захисники встояли та продовжують ганяти росію. Ми встоїмо, хоча наша молодість і переховувалась у брудних підвалах та дивилася похмуро з-під брів.
На обкладинці — зруйнований кінотеатр у Чернігові, де Єгор також проводив концерти. Джерело фото — Еспресо
