Cancel culture у музичній індустрії

Сьогодні говоримо про культуру скасування, що воно таке, як її пояснити і як це сучасне явище проявляється в музиці.

Cancel culture або ж культура скасування — спосіб притягти до відповідальності за правові, соціальні, етичні порушення відому й наділену владою людину або групу/бренд шляхом відмови від підтримки та / або публічного засудження, в основному, у соціальних мережах, а також відмовою від співпраці.

Насамперед це онлайн-феномен, який виник декілька років тому. Сам термін почали використовувати в блогах на початку 2010-х, а в сучасному тлумаченні культуру скасування можна почати відстежувати з кампанії metoo, яка набрала обертів у жовтні 2017-го. Спочатку "скасування" використовували щодо винуватих у серйозних злочинах (як-то Гарві Вайнштайн, котрого суд визнав винним у сексуальному насильстві та зґвалтуванні). Але з часом метод кенселингу став поширюватись навіть на необережні висловлювання в соцмережах.

Явище культури скасування набрало таких обертів та стало настільки масовим, що, мабуть, чи не кожен чув про такі гучні випадки його застосування як щодо: Гарві Вайнштейна, Кевіна Спейсі, Луі Сі Кея, Джоан Роулінг, Джонні Деппа та інших. Під "скасування" потрапляли політики, письменники, громадські діячі, актори, режисери… Для кенсел калчер не важливий рід діяльності, але вкрай важливе місце в суспільстві (тому найчастіше це стосується лідерів думок) і конкретні вчинки та висловлювання.

Наразі найпоширенішими причинами для застосування "культури скасування" можуть вважатися:

• Сексуальне, фізичне та психологічне насильство, злочини з цим пов'язані
• Расизм
• Обмеження за статевою ознакою
• Гомофобні та трансфобні висловлювання
• Образи на ґрунті зовнішнього вигляду

Історичні праобрази культури скасування

Нерідко можна побачити порівняння культури скасування з остракізмом, який у Давніх Афінах був профілактичним засобом для мирного вирішення потенційно насильницьких конфліктів, але згодом інститут виродився в засіб внутрішньополітичної боротьби, що дозволяло виганяти неугодних осіб. Також одразу на думку спадає порівняння з анафемою — відділенням від церковної спільноти, вигнанням за тяжкі злочини, чи з малим відлученням — покаранням за менші провини через тимчасову заборону брати участь у таїнствах. Схожа традиція була й в Ісландії, коли людина не погоджувалась зі звинуваченнями та обирала піти від спільности, "піти в ліс" (але тут, радше, навпаки — людина відмовлялася від спільноти, що її відторгає).

Або ж логічний позитивізм XX століття — як ранній прообраз cancel culture. Мова йде лише про наукову полеміку, але важливо, що опонента не намагаються зрозуміти, а хочуть ніби заборонити — у науковому плані — за порушення правил. Такий формат не стосується тільки науки, а сходить до давніх часів, коли протестанти протопозитивісти (наприклад, Джон Лок) пропагували "толерантність", але за умови категоричної нетерпимості до нетолерантних "папістів".

Отже, у суспільстві завжди був запит на інструмент, який допомагав би встановлювати соціальну справедливість, а з розвитком соцмереж інтернет-спільнота знайшла для себе такий важіль впливу на публічних людей — засудження та медійне бойкотування.

Для початку спробуємо розібратись, чому суспільству важливо ізолювати людину, яка скоїла поганий вчинок / дозволила собі некоректний вислів. Із кримінальними злочинами все досить зрозуміло: суди вже тисячі років виносять вироки та ізолюють злочинців від суспільства, адже людина, яка вчинила насилля, небезпечна для нього.Її ідеї та погляди разом із її особистістю можуть розглядатися такими ж небезпечними та, щоб уникнути впливу таких ідей на суспільство, варто людину ізолювати, відправити на "перевиховання", але й це причина другорядна. Насамперед злочинця засуджують, щоби він поніс покарання, не мав змоги повторити свій злочин.

Що ж можна сказати щодо бойкотування людей за вираження власної думки (часом скандальної, неприйнятної, образливої)? Культура скасування найперше застосовується щодо публічних людей, тих, хто має авторитет у суспільстві та чиї слова викликають увагу, призводять до обговорень і дискусій навколо них. Думок щодо природи цього явища насправді може бути багато. Ось які погляди на причини виникнення феномену кенселингу висловлює, до прикладу, Олексій Шмурак (АШОШ):

"Мені здається, що cancel cuture — втілення кнопки "бану" у великому, в офлайн-світі. Соціальні мережі та платформи, що їх містять, занурили користувачів у стан тривоги, неврозу зовнішнього втручання. Хочеться закрити шторку, усунути неприємний злісний зовнішній світ, бути оточеним однодумцями, яких лайкають та репостять. Це з віртуального світу перенеслося в реальний. Виникла культура мережевого цькування й зокрема скасування. Музика у якому — лише окремий випадок. Говорити, на мій погляд, варто про антропологію сучасного світу, фундаментальні зміни внаслідок технологічних новацій і політичних реакцій на них."

Світовий досвід застосування в музичній індустрії

Перейдемо до найцікавішої для нас музичної індустрії та розберемось, кого з музикантів скасовували та за що.

Торік під жорна кенселенгу потрапила американська співачка Лана Дель Рей. Її вже неодноразово звинувачували в романтизації токсичних стосунків через тексти пісень. Але причиною хвилі обурення та спроби скасування став її лист-звернення в інстаграмі, у якому вона закликала до розмаїття рольових моделей у фемінізмі, до надання місця в русі тендітним та фемінним жінкам, а не тільки сильним та вольовим. У першому ж реченні Лана згадала низку темношкірих співачок, які відверто співають про секс, оголеність та зради. У відповідь отримала шквал критики та звинувачення в расизмі та антифемінізмі. Але після продовження публічної дискусії та роз'яснення точки зору Ланою конфлікт зійшов нанівець.

Ще один кейс кенселингу стосується темношкірої реперки, згаданої в листі Лани Дель Рей — Доджа Кет, її також звинуватили в расизмі, через те, що вона брала участь у расистських чатах та дозволяла собі расистські вислови в піснях. Під побідні звинувачення також потрапляли: Drake (через "блекфейс" на фото 2007 року), Lil Pump (за його некоректні висловлювання про спільноту азійців та колишнього гравця NBA Houston Rockets Яо Мінге), Джастін Бібер (який необережно переспівав у 2014-му пісню "One Less Lonely Girl", використовуючи слово "нігер" та жартуючи про ККК) та інші. Але у всіх цих випадках каяття та вибачень виявилося достатньо.

У лютому цього року Мерилін Менсон був "скасований" через заяву своєї колишньої партнерки Еван Рейчал Вуд, яка звинуватила його в аб’юзі та насиллі. До її звинувачень приєдналися ще 4 жінки. Як наслідок, від співпраці з Менсоном уже відмовився лейбл. на якому він випустив два останні альбоми, а також сцени з його участю були вирізані із серіалу "Американські Боги". Триває поліцейське розслідування щодо звинувачень. Цікаво, що сам Менсон у 2017 році вигнав із гурту басиста Джорді Уайта на прізвисько Твіггі, коли того колишня дівчина звинуватила в зґвалтуванні, скоєному в 1990-му.

Схожі звинувачення в аб’юзі у 2017-му отримав Ітан Кет, засновник гурту Crystal Castles, від колишньої фронтвумен гурту Еліс Гласс. Вона стверджувала, що коли їй було всього 15 років, Ітан "контролював усе, що я робила. Не дозволяв мати свій телефон або власну кредитну карту, вирішував, хто мої друзі, читав мої особисті електронні листи, обмежував мій доступ до соціальних мереж, регулював усе, що я їм. Він лаяв мене і кричав на мене, кажучи, що я була жартом, що всіх людей, які приходили на наші концерти, цікавили тільки його інструментальні партії, і що я руйную гурт".

Подібних випадків зізнань від жертв насилля можна перераховувати безліч, і вони постійно виникають у нас на очах, як-от нещодавно з гуртом Пасош. Наслідки також не змушують себе довго чекати — лейбли часто відмовляються від співпраці, а концерти скасовуються. Але виграних судових справ за такими звинуваченнями небагато.

Про те, якою може бути реакція слухача на подібні випадки, ми спитали нашого автора Рамона:

"Для мене сама ідея кенселінгу поляризуюча. Я не люблю mob justice, але водночас вважаю, що публічні люди мають нести відповідальність за свої вчинки, дурниці або ж ідеологічні погляди. Мені важливо не підтримувати фінансово гурти, що сповідують людиноненависницькі погляди (фашизм, нацизм, сталінізм і тд) та гурти з історіями насильства. Зараз є така кількість музики, що не слухати людей, яким я не хотів би потискати руки, не видається чимось важким.

Однак я не бачу сенсу, до прикладу, спалювати мерч Pantera після того, як Філ Ансельмо перепив білого вина, або показово забувати про те, яким важливим був Marilyn Manson для підлітків по всьому світі наприкінці дев'яностих та в нульових. Звичайно, я не порівнюю п'яні витівки реднека та систематичне насилля проти жінок (якщо проєкти Ансельмо я слухатиму, то Менсон свою кар'єру загубив). Однак я не вважаю, що тепер його музичний внесок треба забути, стерти та скасувати. Але якщо я захочу поставити на тусовці "Mobscene" або "The Beautiful People", то можна використати це як шанс, щоби поговорити, чим "фетиші" та "домінантні стосунки" відрізняються від токсичних стосунків та домашнього насильства.

Тому для мене важливо підіймати питання нормальної поведінки й не закривати очі на мудаків тільки тому, що подобаються їхні пісні, однак важливо й не перетворювати це на "полювання на відьом", які ніколи ні до чого хорошого не призводили".

Специфічні приводи cancel culture в українській музиці

Як приклад яскравого та частково успішного застосування кенселингу в українській музиці можна навести ситуацію з відбором на Євробачення 2019. Тоді за результатами голосування перемогла співачка Марув та саме вона мала представляти Україну на конкурсі в Тель-Авіві. У частині суспільства ця новина викликала обурення через гастролі виконавиці в Росії та її неоднозначну позицію щодо війни на Сході, яку вона неодноразово висловлювала у відповідь на питання журналістів на пресконференціях. У результаті хвилі обурення НСТУ (Національна суспільна телерадіокомпанія України) внесла в контракт пункти, що, зокрема, передбачали відмову від гастролей у Росії. З такими умовами співачка не погодилась, а Україна відмовилася від участі в конкурсі того року. Але це ніяк не завадило у 2020-му за ту ж саму пісню, з якою Марув брала участь у нацвідборі 2019-го, отримати нагороду за "Найкращий електронний хіт" від YUNA (щорічна українська національна нагорода). Якихось репутаційних чи тим більше фінансових втрат співачка навряд чи понесла, а російські прихильники й досі залишаються ядром її аудиторії.

Подібний скандал відбувся і з дуетом Анна-Марія

Ще один випадок із недопуском до участі в конкурсі стався наприкінці 2020 року з репером Ядерна Могила (Юрієм Дагаєвим). Він не пройшов у фінал "Андеграундного "Реп батлу"" від Фонду Розвитку Української Мови. Організатори конкурсу ствердно відповіли на питання музиканта, чи пов’язана відмова з його політичними поглядами (на етапі відбору організатори ставили реперу питання щодо його ставлення до Анатолія Шарія). Отож, організатори не чекали на реакцію суспільства, а, керуючись власними поглядами, не допустили скандалу навколо конкурсу, хоча й не всі підтримали політично вмотивовані рішення в музичному конкурсі.

З цих двох яскравих прикладів вимальовується місцева тенденція кенселенгу — за так звані "ватні" погляди. І це цілком закономірно — тема підтримки країни агресора, сепаратистів чи прихильників "руського миру" не може не бути гострою та не викликати обурення населення країни, де 7-ий рік триває війна. Через ці ж причини в різні роки після інтерв’ю Юрію Дудю підтримку суспільства та частину прихильників втратили Іван Дорн та Юрій Бардаш (останній ще здивував аудиторію своїми висловами щодо домашнього насильства).

На цьому ж ґрунті торік виникла бурхлива дискусія в соцмережах із приводу анонсованих гуртом Jinjer концертів у Москві та Санкт-Петербурзі. Це був не перший подібний випадок, раніше, ще у 2014-му, бас-гітарист гурту називав війну України та Росією громадянською війною, звідси й така прискіплива увага до політичної орієнтації гурту (варто нагадати, що кар’єра Джинджер стартувала у їхньому рідному місті — Горлівці, яка зараз тимчасово окупована бойовиками так званої "ДНР"). Але далі дискусії у фейсбуці справа не пішла, і з часом хвиля обурення безслідно зникла, але залишилися світові тури та натовпи прихильників.

Про згадану вище ситуацію та політичні погляди гурту з 56-ї хвилини

Як основну причину кенселингу в Україні "ватні" погляди виділяє й наш автор Тихон Лютий:

"Якщо говорити про кенселінг у контексті України, то до нас ще не настільки докотилася культура MeToo і навіть за умови, що якась студентка Михайла Поплавського напише вірусний твіт про його поведінку, то навряд чи це негативно вплине на його життя, фінанси чи творчість. Можливо, треба просто ще почекати. Втім, у нас є своя локальна версія цього явища, яка напрочуд добре працює — це кенселінг симпатиків РФ. Це може бути через ряд причин — критика Майдану, заяви про, начебто, громадянську війну в Україні, концерти у РФ. Особливого розголосу чомусь набули зриви концертів Ані Лорак, але зривали також концерти Світлани Лободи, й Івана Дорна, і Володимира Гришка, і російських зірок Басти і Слави КПСС. Часом зривом займаються праві активісти, часом в’їзд просто забороняє СБУ, але це завжди супроводжується хвилею негативних коментарів у сторону музикантів. Наскільки мені відомо, на цьому етапі політичні мотиви є єдиною причиною, з якої артист може отримати репутаційні втрати в Україні. Але якщо вже артист потрапив у такого роду історію, як та ж Ані Лорак — то шляху назад у нього чи неї, найімовірніше, не буде".

Яскраві приклади кенселингу через сексуальне насильство, гомофобію чи расизм в Україні пригадати і справді важко. Видання Заборона, наприклад, підіймало тему концертів для ультраправих, які вільно проходять у Києві. Подібні заходи та гурти, які на них виступають, не є чимось прихованим, навіть попри відверте використання забороненої законом нацистської символіки, але й широкої підтримки суспільства чи музичної сцени в них теж нема. Найближчий до культури скасування випадок, це коли своїми висловлюваннями зміг здивувати редакцію Неформату та багатьох читачів репер Гоня, який влітку 2020-го в інтерв’ю Пилипу OG вирішив раптом розказати, кого він не любить та що він "трохи расист". Цитати з інтерв’ю широко розійшлися по різних медіа та викликали бурхливі обговорення в соцмережах, але особливого впливу на кар'єру виконавця також не мали. Редакція Неформату не поділяє такі погляди і принципово не надає майданчик для подібних висловів, але вважає, що у цьому випадку читачі мали право знати, як себе позиціює виконавець, щоби зробити власні висновки щодо його підтримки надалі.

"Наше видання серед базових цінностей визначає толерантність та гуманність, і ми вже багато років не пишемо про людей, які не поважають людську честь і гідність та публічно діляться своїми расистськими чи гомофобними ідеями. Медійна підтримка таких осіб лише додає їхнім словам ваги. Це може здатися невинною справою, коли це окремі випадки, але саме так формується суспільна думка, і згодом вже на практиці окремі молодики б’ють підлітків із кольоровим волоссям на Подолі, бо відчувають підтримку таких дій, зокрема і від митців, знаних письменників, музикантів", — пояснює головна редакторка Неформату Ярина Денисюк.

Культура скасування в андеграунді

Наведені вище приклади можуть створити враження, що культура скасування притаманна більше для відомих і багатих виконавців. Але це не так.

Наш експерт Микола Мага згадує такі випадки кенселингу:

"Блек метал гурт Inquisition, в одного з учасників якого знайшли дитячу порнографію. Young and in the way, металік хардкор, де йшлося ледь не про групове зґвалтування, після чого гурт розпався (ред. У лютому 2018 року їх звинуватили в декількох випадках сексуального насильства — трьох інцидентах, що відбулися всередині 2014 року. Це призвело до того, що гурт відсторонили від декількох майбутніх музичних фестивалів, а також відписали від лейбла Deathwish, після чого вони розпалися. У відповідь на звинувачення гурт заявив, що вони не підтримують те, що сталося з жертвами, і заперечують будь-яку причетність, але вважають за краще розпастися, тому що не можуть надати докази своєї невинності). Decapitated у 2017-му звинуватили в груповому зґвалтуванні, але їх через рік виправдали. Німецькі хардкорщики Wolf Down, де одразу двоє учасників отримали звинувачення в насильстві, зокрема і від колишньої вокалістки, яка зараз у гурті Venom Prison. Гурт теж розпався."

Якщо перенести фокус уваги з відомих музикантів та конкурсів у площину андеграунду, то в голову відразу приходить такий субкультурний вислів, як "відписати від двіжу", сенс якого ну дуже схожий на механізми та цілі канселенгу — доволі легко частково втратити підтримку в "тусовці" через приміряння нацистського мерчу та відвідування концертів таких гуртів, репостів невдалих жартів, хейт-спічу, а час від часу гурти навіть розпадаються через нерозбірливість учасників у виборі кола спілкування, у якому знаходиться місце для людей із нетолерантними та/або людиноненависницькими поглядами. Подібні випадки, однак, не складають великого інтересу для широких мас, а результат їхнього розголосу в Україні десь такий самий, як і в попередньому розділі — кожен, хто в курсі ситуації, формує певну особисту реакцію на інцидент, але масових репутаційних втрат людина не несе.

Чи можна скасовувати не тільки митця, а і його мистецтво? Чи можна скасувати минуле?

Після виходу на екрани фільму "Залишаючи Неверленд" стало зрозуміло, що "скасувати" можна й посмертно. Цей фільм продовжує тему звинувачень Майкла Джексона в педофілії, які почались ще у 1993-му, а у 2003 році йому було пред'явлено звинувачення за сімома пунктами в розбещенні малолітніх, але пізніше він був виправданий. У фільмі Вейді Робсон і Джеймс Сейфчак стверджують, що співак розбещував їх наприкінці 1980-х та на початку 1990-х, але у 2007 році суд відхилив їхній позов за аналогічними звинуваченнями. За останньою інформацією, спадкоємці Майкла Джексона виграли в суді апеляцію й телеканалу HBO таки доведеться виплатити їм 100 млн доларів, згідно з договором з артистом від 1992 року. Утім наслідком стрічки стало переосмислення спадщини Джексона. Реакція на документальний фільм включала те, що радіостанції вилучили його музику зі своїх плейлистів і навіть "Сімпсони" вилучили епізод із голосом співака.

Та чи потрібно разом із бойкотуванням людини, намагатися скасовувати і її мистецтво? Та чи взагалі це можливо? Вилучити з продажу альбоми, видалити їх із сайтів, вирізати сцени в кіно тощо. Де проходить грань між особистістю автора та витвором мистецтва, та чи можна взагалі їх розділяти? Спробуємо розібратись.

З філософської точки зору, мистецтво цілком може бути окремо від свого творця. Теодор Ліппс — німецький філософ, психолог та естетик у своїй книзі "Естетика" (Ästhetik) пише:

"Естетичне споглядання абсолютно виключає питання: існує об'єкт насправді чи ні? Разом із цим виключається й питання про стосунок об'єкта до якогось реального комплексу: цим питанням може цікавитися історичний або який-небудь інший рід практичного дослідження. <> Естетичний об'єкт утворює завжди світ у собі, абсолютно незалежний від усього реального. Це потойбіччя стосовно реального світу ми можемо назвати естетичною ідеальністю естетичного об'єкта".

На практиці ж, напевно, потрібно провести якесь хитке розмежування між медійним продуктом, який цілком та повністю залежить від людини, що стає його обличчям, та мистецтвом, яке продовжує жити незалежно від автора. Бо чи заважає зараз слухати та надихатись Sex Pistols той факт, що Сід Вішес часто з’являвся на публіці у футболці зі свастикою, не говорячи вже про драматичний фінал його любовних стосунків із Ненсі Спаджен, які зараз можна було б спробувати назвати аб’юзивними.

Finn McKenty наголошує, що у музичній індустрії культура скасування працює гірше, ніж у інших сферах життя 

Важливий і історичний аспект. Якщо повернутися ще далі в часі, то сьогоденна етика цілком могла б викреслити з історії багатьох митців, хоча б за їхнє ставлення до жінок, яке свого часу вважалося нормальним (історія юридичних прав жінок налічує трохи понад 100 років), чи расизм (людство відмовилось від рабства також не так давно). Адже світський гуманізм, який зараз є найбільш організованим і впливовим інтелектуальним і моральним напрямом у світовому гуманізмі, отримав теоретичні та соціальні обриси лише всередині XX століття. Тож у випадку аналізу тих чи інших праць або творів мистецтва і справді потрібно враховувати історичний контекст — у який час жив автор чи авторка, що було тоді нормальним і як це могло вплинути або не вплинути на його чи її творчість.

Але перед слухачем сучасним, фанатом того ж Майкла Джексона чи гурту Inquisition постає цілком реальна психологічна дилема: ось є музика, яку ти давно любиш, а ось є її творець, сучасник меломана і з великою імовірністю педофіл, що ні суспільство, ні закон не вітає. Що саме коїться в цей момент у голові слухача та що впливає на остаточне рішення — слухати такого виконавця або ні — пояснює психологиня Наталка Касим.

"Коли ми говоримо про КК, ми насамперед думаємо про певні цінності та спільноти. Коли ми дізнаємося про те, що хтось чинить неправильно, шкодить іншим — одне з природніх бажань — відгородитися від цього. Інше — бажання безпеки, з якого випливає намагання якось покарати людину, яка порушує суспільні норми.

Але коли ми говоримо не про звичайну людину, внесок якої в соціальне й культурне життя незначний, а про людину, творчість якої нам подобається, то виникає когнітивний дисонанс. Ну бо як так, такі гарні речі назовні — і такий морок всередині. І тут уже вибір кожного й кожної. Хтось може відділити людину від її творчості, як ми відділяємо музику Вагнера від його симпатій до нацизму. А хтось виключає всі згадки про людину зі своєї інформаційної бульбашки, бо тема, з якою та людина асоціюється, надто чутлива, аж до непереносимості. А для когось це не більше ніж один із фактів біографії відомої людини чи навіть факт, за яким розрізняють "своїх" за цінностями".

І останнє. Якщо остаточне рішення меломана впливає більше на нього самого і, максимум, на його близьке оточення, то до великих корпорацій питання трохи інші. Коли ми говоримо про скасування тої чи іншої людини, її висловлювань чи творчості, то, з одного боку, частина людей каже про посягання на свободу слова, з іншого, людям йдеться про відповідальність майданчиків, які надали певній популярній особі можливість впливати на своїх фанів. І до якої межі потрібно регулювати подібний вплив, у яких саме випадках реагувати й на чиї аргументи зважати — питання неврегульоване, адже той же Адам Дарський (Нергал) (як і його музика) викликає симпатію в багатьох металістів, але цілком ризикує бути заканселеним консервативними католиками через свої погляди на релігію. На кого тут варто зважати тому ж фейсбуку чи лейблу і які фактори враховувати насамперед? І чи варто їм реагувати взагалі? Утім, це вже тема для окремого великого дослідження.

Критика феномену скасування

Найчастіше критика кенсел калчер стосується двох понять — "презумпція невинності" та "свобода слова". Спільнота не очікує на слідство, а деякі вчинки, що стають причинами "скасування", не перетинають межі закону. Ті, хто скасовують, часто очікують швидкої реакції, вибачень, визнання провини та майже завжди ігнорують її заперечення. Люди намагаються створити "safe space" не тільки на своїх сторінках у соцмережах, а й у всьому інтернеті. Звичайно, що розуміння "безпечного" у всіх доволі різне.

Ліберальна афроамериканська активістка Лоретта Росс, наприклад, говорить, що вважає культуру скасування "токсичною". Вона переконана, що в рамках культури скасування критика нерідко стає "горизонтальною": "Люди прагнуть викреслити всіх, з ким вони не повністю збігаються в поглядах, замість того, щоби продовжувати звертати увагу на тих, хто отримує вигоду від дискримінації та несправедливості".

До ефективності кенселенгу також виникає багато питань, своєю думкою стосовно цього ділиться Тихон Лютий:

"Кенселінг — це одночасно кілька речей: втрата людиною соціального капіталу й частини фанбази з одної сторони й потенційних прибутків з іншої. Це досить своєрідно працює, коли це стосується музичних виконавців. Якщо, наприклад, Кевіна Спейсі можна просто більше не знімати у фільмах і він тим самим втрачає гроші, то музикант банально продасть більше музики, коли про нього всі говорять через скандал. Це видно на прикладах онлайн-продажів західних виконавців, яких "закенселили": R Kelly, Мериліна Менсона, Майкла Джексона або 6ix9ine. Із соціальним капіталом усе теж неоднозначно, бо далеко не всі фани мають тенденцію вірити в правдивість звинувачень. А у випадку, наприклад, з Мериліном Менсоном — взагалі виправдовувати його поведінку тим, що "він просто є такий, як є, ми його за це й любимо". Як у випадку з Джексоном, так і з численними реперами — Каньє Вестом, Крісом Брауном, Тревісом Скоттом — поки що можна сказати, що кенселінг як такий насправді не викреслює їх із музичного процесу, хоча й може додати їм нервів."

Також можна згадати про аргументи на користь свободи слова, ймовірно, найвідоміший із яких виходить від Джона Стюарта Мілля, політичного філософа XIX століття. У своїй праці "Про свободу" (1859 рік) він говорить, що свобода вираження поглядів має бути дозволена у всіх випадках, крім тих, де може бути доведена реальна і пряма шкоди. Якщо дивитись на це із сьогоднішньої точки зору, він уникає позиції, заснованої на правах, і замість цього підкреслює вигоди для людей і суспільства від міцного й необмеженого поширення ідей.

Водночас повністю заперечувати необхідність кенселінгу не можна, і заявляти, що "реакція обернено пропорційна події", буде занадто необачним, у тих же випадках із насмішками над Black Lives Matter, домаганнями стосовно Рейчел Вуд чи в злочинах Гарві Вайнштайна. Як мінімум, тому що це питання не зовсім про культуру скасування та остракізм, а про порушення закону.

Висновок

То що таке культура скасування й чому вона виникає? Можливо, це страх перед програшем у дискусії? Можливо, спроба не залишити в історії незручні, небезпечні ідеї? Спроба сформувати колективну пам’ять про теперішні часи, як про більш справедливі, чесні та навіть трохи ідеалізувати суспільні настрої та думки? А може, спроба розправитися зі злом (тим, що спільнота відчуває як зло), там, де з цим не справляється закон? Може, навіть прагнення до встановлення справедливості?

У нас немає готових відповідей на це та інші питання, які стосуються культури скасування, але ми вже живемо з цим явищем і тому варто хоча би спробувати зрозуміти його краще.