Локальний гурт: далеко від молота і ковадла (Блог)
Чого смієтеся? З себе смієтеся!
М.В. Гоголь
Ідея саме такого тексту, як мана, мучила мене вже понад рік, а саме після моєї лекції на Kyiv Music Days навесні минулого року. Проблема для мене непроста, можна навіть сказати, професійна, ну і, звичайно ж, у всіх сенсах особиста. Якщо відкинути всі мої жарти, меми та кпини про локальні гурти, то у мене дійсно душа болить, як уявлю те, з чим стикаються музиканти на початку свого тернистого шляху до помірного успіху: дефіцит визнання, тривога, невпевненість у собі, колосальні витрати, жертви, які приносяться регулярно — я це все знаю, як ніхто інший. Дороге хобі, так я завжди називав заняття музикою, і все це було б дійсно так, але на відміну від колекціонування марок і нумізматики, це все-таки, перш за все, творчість.
Один з перших виступів гурту Septa
Але, крім творчості, це ще й бізнес, і саме при зіткненні цих двох складових і з'являються ті самі іскри, які ми називаємо хітами, і кується справжня популярність. Важко простежити, у який момент це стало саме так і що цьому передувало, але музична індустрія в тому вигляді, в якому ми її знаємо зараз, зародилася наприкінці 1920-их, коли компанії, які займалися друком і продажем партитур з нотними записами класичної музики, одночасно перепрофілювалися у виробників спочатку грамофонних циліндрів, а потім і платівок. Так, власне, і з'явилися ті самі мейджор лейбли, і першим з них був Columbia Records. Радіо повсюдно входило у життя всіх верств населення, в той час, як концерти з живими музикантами все ще залишалися примхою людей багатших, у якомусь сенсі це нагадує ситуацію з інтернетом на початку 00-их, коли все раптом стало безкоштовно і доступно. Бізнес став набувати все більш зрозумілих обрисів: лейбл записує пісню артиста, отримує на неї всеосяжні права, продає її на платівках, збирає відрахування з радіоротації. Такий де-факто стан триватиме дуже і дуже довго, понад п'ятдесят років.
Уся система була побудована таким чином, що увійти до неї звідкись ззовні не уявлялося можливим. Студійний час був не по кишені жодному музиканту, потрапити на радіо без лейбла було просто неможливо, ну і, в принципі, робити щось самостійно не мало ніякого сенсу. Всі мріяли бути почутими та знайденими, а далі вже хай буде, що буде. Пропозиція настільки перевищувала попит, що сам по собі утворився поріг входження: без реального таланту і вміння володіти своїм інструментом робити тут було нічого. Магнітна стрічка не безкінечна, час буквально дорівнює грошам, тому якщо ти не ідеально записав свої партії з першого разу (цифрове редагування треків у повному обсязі прийде тільки на початку наступного століття), шукай іншу роботу. Адже бути музикантом тоді — це була справжня робота, з зарплатою і трудовим договором, і навіть у біографії гуртів того часу можна знайти, як той чи інший учасник був звільнений з колективу або за пияцтво, або за непослух. Справи йшли так досить довго, поки не з'явився хардкор панк, точніше, поки лейбли не побачили у ньому потенціал отримання прибутку.
Фредді Мерк'юрі про те, що утримує гурт разом вже стільки років
Як і будь-яка контркультура, хардкор був проти того, як була влаштована музика на той момент. Причому проти всіх аспектів — як бізнесу, так і мистецтва. Поставити все з ніг на голову: якщо співати, то кричати, якщо грати, то погано, якщо виглядати, то огидно. Я не буду вдаватися у подробиці того, що саме відбувалося у ці бурхливі 80-ті, зі знакових подій: The Clash, Ramones і Sex Pistols були підписані великими лейблами, гурти, на зразок, Black Flag і Minor Threat стояли біля витоків перших по-справжньому великих незалежних лейблів, і важка музика змінилася назавжди. Можна сказати, що у той час стався вододіл, позначився новий статус-кво, і ринок почав сегментуватися.
Я не буду детально розповідати, що тоді творилося у Європі, або з хіп-хоп сценою, врешті, цей текст не про це, але однозначно всі ці події вплинули на формування того феномена, який ми зараз називаємо локальний гурт. Але найважливішим фактором, звичайно ж, стане цифрова революція. Саме новостворена доступність, як інструментарій для виробництва музики, так і для її просування, надує ту саму мильну бульбашку локальної сцени. І каталізатором цього процесу, як і з хардкором тоді, 25 років тому, стане протест, цього разу не проти форми, а проти процесу, а саме бізнесу, і протест цей вкладеться у три прості літери — DIY.
Один з кращих фільмів про американську хардкор-сцену
Зроби це сам. Те, що не можна було уявити собі ще п'ятдесят років тому, стає можливим: цифрові інтерфейси, дешева китайська апаратура, а найголовніше — знання, які тепер в інтернеті можна отримати моментально. Починає утворюватися цілий пласт самоучок, і вони в усьому і всюди зароджують основи нового ринку надання послуг — нехай і не зовсім легальний, сарафанний, і частіше на бартерній основі, але він відрізняється від того, що було. Чим далі йде прогрес, тим більше можна робити самостійно: вже не тільки записувати, але і зводити, не тільки знімати, а й монтувати, не тільки друкувати диски, але і продавати їх. За десять років все перевернулося з ніг на голову, і в цій голові гуділо лише одне: "Лейбли більше не потрібні!", а з приходом стримінгу та цифрової дистрибуції, тим паче, музиканти можуть самі все забирати собі у кишеню.
Цей неприборканий кінь буде битися під сідлом, що натягується над ним, недовго, як і з партитурами сто років тому. Лейбли нехай і інертно, але зорієнтувалися, що диски більше продаватися не будуть, і треба все-таки глянути на цю штуку, яку називають iTunes. І це вікно можливостей зачинилося, але щілини все-таки залишилися, і в ці щілини знову пролізли нові незалежні платформи, майданчики, на зразок, SoundCloud і Bandcamp, студії звукозапису, букінг агентства, і фестивалі, які працювали вже безпосередньо з артистом. І тепер, після такої грандіозної преамбули, я готовий перейти власне до сабжу: локальний гурт — чому це смішно і чому це сумно, чому це добре і чому це погано.
Альбом був записаний на інструментах повністю зробленими гуртом самостійно і є апогеєм DIY-руху
По-перше, чому, все-таки, саме гурт? Чому не артист? Тут потрібно уточнити, що не всі жанри піддані всьому тому, що було описано вище, однаково. Наприклад, електроніка стала незалежною трохи раніше, а хіп-хоп пізніше, ніж це станеться саме з рок-музикою, і саме такий збіг обставин і часу склалися в те, що кожен гурт, сформований на початку 2000-х, повірив у те, що всього доб'ється сам. Не є винятком і те, що DIY-майндсет має на увазі все-таки групу учасників, тому що зробити все самостійно одній людині складніше, ніж гурту таких людей. Однак факт залишається фактом: з початку минулого десятиліття кількість новостворених гуртів зростає по експоненті; підживлені нігілізмом гранжу 90-их, з гонором нью-металу ери MTV, і під зав'язку наповнені амбіціями, вони починають творити. По суті, те, що відбувалося еволюційно останні сто років, сталося революційно за десять, і в такому ж порядку. Після того, як всі отримали місце для репетицій і написали свої перші пісні, прийшов час для виступів. Клуби відповідали гуртам, голодна публіка поки ще не розуміла, що відбувається, і перші концерти проходили з аншлагами та привітним прийомом. Це потім вже радісний вигук "Ти граєш у гурті" зміниться на невдоволене "Ти граєш у гурті…".
"Звучання колективу складно охарактеризувати одним жанром."
Ну і, по-друге, варто розібратися, що такого локального у цих гуртах? Вираз перекочував з англійської та означає місцевий, але при цьому має досить образливу конотацію, в сенсі, що на національному або світовому рівні ти є ніким. У підсумку, локальний гурт став синонімом того, хто буде грати на розігріві у приїжджих гастролерів. Потім це, звичайно, перетвориться в pay-to-play, що є мерзенним способом для організаторів мінімізувати фінансові ризики, але, водночас, є наслідком перенасичення локального музичного ринку. Амбітних і молодих стає так багато, що як уявити, що кожен такий гурт, у результаті, випустив би альбом, вийшло б більше, ніж вся записана музика за останні п'ятдесят років.
І, напевно, це добре, що не кожному гурту було призначено записати альбом. Тому що саме якість матеріалу і його виконання стане предметом більшості насмішок і мемів. Повна відсутність самоусвідомленості, сліпе копіювання кумирів, укупі з перебільшеним почуттям власної важливості та планами світового панування — такою комбінацією складно заслужити пошану, як слухачів, так і інших музикантів. Локальність ще посилюється тим замшілим уявленням про світ навколо, яке можна просто назвати провінційністю. Простіше кажучи, локальний гурт — це той, який не може дати сам собі відповідь на питання, ким він у підсумку хоче бути: великою рибою у ставку або маленькою в океані?
Про те, як вести свої соціальні сторінки, докладніше написано тут
Причиною такого стану речей стала відсутність грошей, а, як наслідок, і бізнесу в цьому культурному шарі. Тут можна сперечатися, як про курку і яйце, що було першим: перенасичення або занепад, але правди це не змінить — гуртів ставало все більше, а грошей все менше. Це породило досить нездорову конкуренцію, яка нагадувало дитячу гру "Цар Гори", але деякі сцени навпаки згуртувалися навколо взаємної підтримки. І, коли настав час записувати свої перші треки, без такої підтримки було не обійтися. Варто нагадати, що тоді нічого ще не було зрозуміло: так, була вже якась апаратура, і було програмне забезпечення, і були знання, які просочувалися різними каналами. Також було й уявлення про те, як має бути — тобто, що таке фірма. Але ось, як її зробити, ніхто ще добре не знав.
У когось виходило краще, у когось гірше, а хтось, у результаті, став професіоналом і зробив з цього кар'єру. У початківців звукорежисерів були перші піддослідні, а у гуртів — перші демо-записи. І записувалися вони там, де вийде: у клубах, на репетиційних точках, у квартирах; запис вокалу в шафі, наприклад, не був чимось незвичайним. Якість цих пісень, звичайно, залишала бажати кращого, але вже за десять років буде проведений такий ривок, як у накопиченні, так і у зведенні матеріалу, що до середини 10-их можна буде випускати релізи, які нічим не поступатимуться західним, але при цьому з десятикратно меншим бюджетом виробництва. Цифрові камери та програмне забезпечення для монтажу теж не відставали, і ті перші спроби у кліпи, які раніше викликали зворушливу посмішку, тепер перетворилися у те, що можна було побачити тоді по ТБ, і знову ж таки, вироблено це було набагато дешевше, ніж звикла індустрія на той момент.
Локальні гурти та капіталізм третьої хвилі
І що тепер: локальний гурт звучить як справжній гурт, виглядає як справжній гурт і їздить в тури як справжній гурт. Але чому тоді він все ще не справжній? Уважний читач вже повинен знати відповідь на це квазіриторичне питання: головна відмінність це, звичайно ж, відсутність бізнесу. Все є, музика є, концерти є, фанати є, а бізнесу немає. І не можна сказати, що ніякі гроші не заробляються, щоправда, більше витрачаються, але ризики, пов'язані з поверненням інвестицій саме у цьому напрямку — вкрай непривабливі. Тому все і тягнеться на своїх плечах, але вкладати гроші, сили та час у себе — це, можна сказати, навіть приємно. А якщо поставити собі незручне запитання, чи вклав би ти стільки у когось іншого, і наскільки хорошим повинен бути цей хтось інший? Адже хобі — не бізнес, але у музикантів, все одно, виникають якісь ілюзії й очікування заробітку, гонорарів і виплати роялті. Та з іншого боку, музиканту без віри у свій власний успіх і ставки на самого себе нічого навіть і думати займатися такою невдячною справою. І в цій парадоксальній суперечності й намагається балансувати ця нова ще ніким неприручена сучасна аматорська музика. Звичайно, є приклади самостійних одиниць, у яких виходить заробляти, і незалежних лейблів, які змогли, але це все одно симулякри того стану речей, проти якого і збунтувалося покоління інтернету та вседозволеності, і по суті, музична індустрія їм каже: грайте за нашими правилам і тоді у вас, можливо, вийде.
Те, що мені хотілося б писати про кожен український гурт
Дійсно новими способами отримання прибутку та фінансової стимуляції своїх проєктів є донати, патреон і краудфандинг, а в корені лежить концепція того, що фанату приємно бути співучасником і допомагати гурту безпосередньо, вступаючи з ним у валютний діалог з мінімальною кількістю сполучних ланок. У майбутньому ми будемо спостерігати зростання цієї тенденції, і гурти, які закликають своїх нечисленних фанів взяти участь у фінансуванні їхньої творчості, перестануть називати жебраками та давати поради піти влаштуватися на нормальну роботу. Так вже живуть тисячі ютуб-блогерів й інстаграм-інфлюенсерів, а підтримувати таких кріейторів часто низькосортного контенту для короткочасної розваги не вважається непристойним, і з цього ніхто особливо не сміється, тож прямо на наших очах це перетворюється на справжнісіньку індустрію розваг. Що ж смішного у тому, що хтось замість п'ятнадцятисекундних вайнів хоче робити музику, яка, ніби, мистецтво?
Мерч гурту While She Sleeps, на якому переконливо написано, чому його потрібно купити
На те є кілька причин, і я б почав з об'єктивних. Перенасичення сегмента, що взагалі сміху не повинно викликати, і у довгостроковій перспективі приводить до підвищення конкуренції, появи інноваційних підходів, і взагалі до розвитку, й, врешті, так все і станеться. Але не варто забувати, як все було влаштовано раніше, а точніше музична індустрія за своєю суттю була одним великим талант-шоу і виконувала функцію фільтру. І ми, як слухачі, отримували тільки фіналістів, а про всіх, хто не пройшов кастинг, взагалі нічого не знали. А тепер, коли кожен може записати все, що завгодно, і викласти на стримінги, залити на ютуб, знятий на телефон, відеокліп, і поїхати в тур по європейських клубах — де цей фільтр? А судді хто, так?
І після того, як усі ці клапани повідкривались, дамбу по-справжньому прорвало: полилося і хорошого, і поганого, і як на будь-якому кастингу розподіл вийшов логарифмічним, тобто чим гірше, тим більше, чим краще, тим менше. А розбиратися у цьому всьому доводиться безневинним спостерігачам, для яких музика — це те, що грає у навушниках із запропонованих плейлистів, і два-три рази вони ще готові зійти з цих рейок, щоб подивитися перший кліп невідомого гурту, який їм підкинула таргетована реклама, масова розсилка або заповітний коментар під фотографією в інстаграмі, але після трьох страйків, вони повернуться назад до збірок і треків із зірочками. І ось після такого невдалого досвіду клеймо локального гурту й набуває ту саму негативну інтерпретацію, і породжує за собою роздратування і поблажливість, які виливаються у фрази, на зразок, "краще б зовсім без сапорту" або "а ви не пробували кавери грати".
Приблизно так для перосунутого слухача звучить будь-який локальний гурт
До того ж вся ця ситуація ускладнюється тонкою душевною організацією трохи менше, ніж всіх людей мистецтва, які надто серйозно ставляться до своїх творів, абсолютно не сприймають будь-яку критику і помилково ототожнюють себе зі своєю творчістю. Комунікація з навколишнім світом перетворюється на дуель, де ти піддаєшся постійній атаці, як від колег, так і просто тих, хто цікавиться, й у відповідь це породжує хворобливий стан рефлективного захисту і своїх творінь, і себе самого. Такий контрпродуктивний Уроборос тягне за собою невпевненість у собі, яку в шоубізі вважатимуть просто несексуальною, але бувають і діаметрально протилежні випадки, де відсутність якісного матеріалу посилюється надмірною самовпевненістю, що, у підсумку, виглядає навіть більш комічно.
І цього всього не було б, якби гурти не симулювали те, що в основі своїй є бізнесом, і навколо чого приймаються саме бізнес-рішення, адже в сухому залишку все міряється суто комерційними показниками: кількість стримів, проданих квитків, футболок і дисків. Це не заклик усім музикантам різко ставати бізнесменами, починати виводити ключові показники та коефіцієнти зростання, і перетворювати свою музику на масовий продукт. Я, власне, про інше: треба пам'ятати, хто ти є, і для чого ти це робиш; той, хто чесний сам із собою, чесний і з усім світом. Можна купити перегляди та лайки, хакнути хитромудрі алгоритми, але ось щирий меседж підробити не можна, без вмісту є тільки порожня оболонка, кулька, яка лусне від будь-якого глузування і негативного коментаря, а ось ядро — інша справа... Далі повинна була йти безглузда гра слів про хардкор і ядра, але я її видалив.
Таким був останній слайд мого виступу на KMD, де я порівнював мейнстрим і андеграунд
Мені тридцять років, я, як і всі мілленіали, страждаю від вигорання: постійно перебуваю в стані того, що нічого не встигаю, ця тривога перманентна. Часу на розваги та друзів взяти ніде. Тому музика для мене — можливість часто бачитися і проводити час зі своїми друзями. При цьому роблячи щось важливе. Те, що може вплинути й на інших людей. Те, що залишиться після того, як не стане нас. Це більше не хобі, і ніколи не стане бізнесом, це спосіб існування, частина нашого геному. Гроші та слава залишилися у минулому столітті, ілюзії згубні. Ми всі далеко від того місця, де куються золоті медалі, але це не означає, що тут немає іскор, які з часом можуть перетворитися на справжнісіньку пожежу. Тому я б закінчив словами Бетховена: "Музика повинна висікати вогонь з душі людської", а не копієчки з кишень.
