Suicideburg: Музика — це більше ніж хобі

Сьогодні наш лейбл Neformat Family презентує перший повноформатний альбом львівського неокраст гурту Suicideburg. Дізналися більше про тематику цього альбому, вплив війни на учасників гурту, зміну їхніх поглядів та ще дуже багато цікавого.

Suicideburg

львівський неокраст гурт

Виник під час тусовки на дачі наприкінці літа 2020 року. Всі учасники мають гарний досвід діяльності в українській панк-сцені. Хоча гурт функціонує вже кілька років і весь цей час був дуже активний наживо, встиг об'їздити чимало українських міст, але лише зараз презентує перший повноформатний альбом.

Tут і далі — фото KADRA

На запитання відповідали вокаліст Андрій К. (Dan Stark, Dogs Have No Hell, Abusive Fisherman, Mauser), гітарист Максим (Bokasso, Elephant Opinions), драмер Йосип (Pušča), басист Дмитро (Raw Grip та Elephant Opinions) і ще один гітарист Андрій Д. (ФРН).

— Ми вже розповідали, як виник гурт, це читачі можуть собі нагадати. Але ви лише побіжно торкнулися теми виникнення назви? То що це за місце таке — Suicideburg?

Андрій К.: Мені імпонують три інтерпретації. Перше — це місто, яке спонукає тебе до самогубства. Яке ти ненавидиш усім серцем, його людей, його атмосферу, його потворність. У принципі, це про моє рідне місто, і про те, що відчував у старших класах школи. Про те, як рахував місяці й тижні до того часу, як поступлю в універ (а інших варіантів я не розглядав) і звалю звідти. Назавжди. І ця мрія була чи не єдиним, що відганяло мої суїцидальні думки. Уже в універі я зустрів людей, що відчували приблизно те саме. Тому для мене Суїсайдбург — провінційне українське пострадянське сіре місто, навіки застрягле у 90-х, із закинутими промисловими будівлями та ментами, що слухають шансон.

Друга інтерпретація назви — вигадане місце за межами кладовища, де ховають самогубців (адже, згідно з традиціями, їх не можна хоронити на християнських цвинтарях), ну і їх так багато, що вони утворюють ціле місто.

Третя інтерпретація — відсилка до одного з моїх найулюбленіших фільмів усіх часів — “Самогубці: історія кохання” 2006 року. Драматично-комедійно-пригодницьке роуд-муві з цікавим сюжетом. Хто не бачив — рекомендую.

Альбом також доступний на стримінгах

— Весь альбом пронизаний доволі сумними темами, метафорами. І ясно, що написали ви їх не за один день. Звідки ці похмурі вайби беруться — ви якось рефлексуєте найгірші грані людського життя загалом, або ж звертаєтеся до власного досвіду та найтемніших сторінок свого життя?

Андрій К.: Я б не казав, що все настільки похмуро й темно. У текстах Suicideburg є місце і для безмежної впевненості в собі ("Я пішов навмання, куди дивляться очі, вибравши правильну дорогу. І навіть якщо чекає попереду прірва, її вибрав би знову" — з пісні "Озираючись назад"), і для палкого кохання ("Я хотів вирвать його з грудей, простягнути тобі, обпікаючи пальці" — з пісні "Крила Ікара"), і для внутрішньої сили волі ("Але тоді я ще не знав, що найважче чекає попереду, коли вибившись із сил і надій треба продовжувати йти. Треба продовжувати йти!" — з пісні "Продовжувати йти").

Так, воно переплітається і з відчаєм, самотністю, розбитими надіями, пошуком себе, та хіба це похмуро чи темно? Це ж невіддільна частина нашого життя, без цього ніяк.

До речі, спочатку альбом мав назву "У німому очікуванні власної поразки", такий рядок є в одній із пісень, і як на мене, досить влучно описує настрій усього релізу. Але після повномасштабного вторгнення хлопці наполягли на вилученні слова "поразка" з назви. Прийшлось погодитись і дати три крапки натомість.

— Не можу не запитати про тему суїциду, яка, через назву та той же настрій пісень, не дає себе обійти. Чи стикалися ви з подібним у власному житті, адже, припускаю, багато з нас у підлітковому віці мали подібні думки… І як це передалося у вашу творчість?

Максим: Так, періодично виникають) Звичайно, це впливає на музику та ілюстрації, які я продукую. Саме ці речі допомагають пережити кризу.

Йосип: Мені здається, тема смерті й суїциду зокрема актуальна не тільки для підлітків) Всі люди прагнуть контролю, і в цьому розрізі самогубство — можливість вийти з життя на своїх умовах на противагу наглій смерті. Особисто для мене цей сумнівний аргумент завжди перекриває думка про "All That Could Have Been," про все невідоме, що чекає нас попереду, а ще про мізерність усіх наших тривог і життєвих траблів у космічному масштабі. Так само і з Suicideburg — "треба продовжувати йти."

Андрій К.: Колись цілу теорію розробив ідеального самогубства. Багато ранків я прокидався, мріючи саме так розпочати (ну, і закінчити) свій день. З віком такі думки все рідше приходять у голову, а от у шкільному підлітковому віці ледь не кожен день так починався.

Якщо у вас з'являються суїцидальні думки, будь ласка, зверніться на гарячу лінію —7333. Працює цілодобово!

Андрій К.: Dan Stark утворився в телефонній розмові, і в ній ми чітко окреслили, що це буде за гурт і яким він буде. Ми не говорили "давай грати хардкор у дусі тих-то й тих-то". Ми говорили про те, що в основах пісень мають бути всі ці трешові історії маргіналів провінційних містечок, які трапились насправді, і заспівані мають бути від першої особи. Цю вузьку концепцію ми пронесли через усю творчість, відійшли лиш на двох релізах, тематика яких була досить дотичною.

У Suicideburg таких рамок нема, можна було писати. про що завгодно, але після перших двох текстів — "Лелека" й "Пат", я зрозумів, що це про одного й того ж персонажа, тож із кожною новою піснею розвивав його далі.

Тексти Dan Stark базуються на реальних подіях, лірика Suicideburg — творча вигадка.
Власні пріоритети, погляди, думки з роками не змінились.

— Для тебе це, напевно, перший українськомовний реліз? Чому раніше не писав українською та наскільки складно було почати цей процес і втілити задумане в життя?

Андрій К.: У 2013 році недовго існував гурт Thalidomidum, я там грав на гітарі і вокалив, ми записали іпішку на 4 пісні, три з яких були українською, й одна англійською. Тому цей реліз не перший україномовний для мене.

Чому не писав українською? Бо живучи у Львові, грав у чернігівських гуртах, а там я спілкувався виключно російською. Так сталось, що до 24.02.22 щодня я переходив на російську, коли потрапляв у коло російськомовних співрозмовників. Не бачив у цьому проблем. У дитинстві, вдома, у сім'ї, батьки говорили російською, а товариші у дворі чи школі — суржиком, покручем двох мов, а на уроках відповідав українською.

Переключатись було дуже легко, я цього не помічав навіть, да й так робили всі в моєму оточенні. З переїздом до Львова коло україномовних людей збільшилось, суржикомовних — зменшилось, ось і все.

Я завжди вважав, що немає різниці, якою мовою ти говориш, головне — що маєш на увазі. Але після 24.02.22 — усе, ніяких переходів. Мене не тригерить, коли чую російську, багато друзів досі нею спілкуються, їхнє право. Щодо мене — вибір зроблений.

До речі, через питання мови розпався гурт Dogs Have No Hell. Abusive Fisherman перейде на українську, а всі записані російськомовні пісні ніколи не будуть зіграні наживо.

— Взагалі з цього питання ми можемо перейти до ширшого культурного процесу, коли чимало українців зараз переосмислюють своє постколоніальне минуле, те, що нас формувало як особистостей і, часом, на жаль, було лише шкідливим впливом ворожого нам сусіда. Чи торкнулися вас якось ці процеси зараз, або ж ще з 2014 року, чи змінили ви щось у власних звичках, оцінках тощо?

Йосип: Зараз ці процеси дійсно відбуваються дуже швидко. Надзвичайно шкода, що такою великою ціною й лиш тепер, але, напевно, ми тільки з часом зможемо повністю оцінити всю трансформацію, яка відбувається. Я мав змогу спостерігати. як це відбувалось протягом останніх 20 років, наприклад, в Одесі й області, де 2014-ий дійсно став переломним моментом, із мого досвіду. Люди, які ніби не зовсім ототожнювали себе з Україною, доволі радикально усвідомили свою українськість. Думаю, саме культурний процес великою мірою має підтримати цю динаміку, як це було на зламі 80–90-х.

Андрій К.: Під час формування й розвитку так званої "СНД-хардкор" сцени, десь із середини 00-х і до середини 10-х, я думаю, був такий період єдності, у мене було багато друзів із росії, з Білорусі — ще більше, ми їздили автостопом у гості, підтримували гурти, турили тощо. У панк-хардкорі шкідливого впливу не було взагалі в ті часи.

З 2014 року починаються незрозумілі висери то тут, то там, заяви на кшталт "палітікі нас разделяют, но ми все протів фашізма", підтримка "ополченцев", погрози зірвати концерт Блюзбрейкера в Москві, і тому подібна маячня. Так рік за роком ми й віддалились. А після 24.02.22 позиція сидіти з язиком у сраці, як робить більшість расєйських панків, взагалі мене вбила, чесно кажучи. Тому так, у моїх оцінках багато що змінилось.

— Львів нещодавно зазнав більш потужних та тривалих бомбардувань із серйозними наслідками. Як трималися ви, як тримається загалом місто?

Йосип: Львів намагається жити своїм життям точно так само, як усі українські міста. ¡No pasarán!

Андрій К.: Львову нема що жалітись на рахунок бомбардувань, згадуючи Маріуполь, Харків, чи Миколаїв.

Альбом Suicideburg супроводжує серія артів Максима

— Як узагалі війна вплинула на ваші особисті життя, чи відобразилася на творчості в цьому або інших гуртах?

Дмитро: Так чи інакше ця війна вплинула на всіх, і якісь конкретні чи загальні відображення на творчості проявляються у всіх по-різному. У когось відразу, а когось наздоженуть із часом. Альбом "У німому очікуванні…" був написаний ще до війни, а яким буде наступний реліз — час покаже.

Андрій Д.: Одне з найхуйовішого в цій війні, це те, що до неї звикаєш і адаптовуєшся, емоційне виснаження, яке виникає після прильотів, звичайно, впливає на настрій творчості, та я дякую всім тим, хто дає відсіч ворогу, а нам — можливість ділитися музикою.

Йосип: Мене ця війна застала далеко від дому, тому зі свого досвіду можу додати, що для мене значно краще перебувати вдома й розділяти всі ці переживання тут і зараз, аніж не знаходити собі місця десь у відносній безпеці й ізоляції.

Максим: Я постійно хотів спати, і старався цим і займатися у вільні від роботи та сирен час. Я читав, що так організм бореться зі стресом, присипляє нас від зайвих хвилювань. Мені головне, щоби родина була ціла, за себе є тваринний страх, але на рівні раціонального свідомого — мені за себе все одно.

Андрій К.: Війна стала темою номер один, вона змістила всі інші бажання назад. Брат і батьки лишились на Чернігівщині і відмовились приїжджати. Купа друзів на сході України. Купа біженців. Усі ці новини з Бучі й Гостомеля. Маріуполь. Чорнобаївка. Рускій воєнний корабль. Паливна криза, долар по 40, бізнес пішов по одному місцю. Сєвєродонецьк. Ізюм. Миколаїв. Одеса. Закатовані, понівечені, по-звірськи вбиті невинні співвітчизники. З усіх прожитих 35 років життя, сміливо заявляю, що цей найхуйовіший. Безсумнівно, потім усе виллється у творчість, але пошвидше би це вже все скінчилось і ворог був вибитий.

— Які методи допомагають вам долати тривоги в цій війні, почуватися корисними для країни, для суспільства, за таких непростих обставин.

Дмитро: Мені особисто допомагає відволіктись банальна рутина — репетиції, робота, поїздки... Найкраще, це коли людина на своєму місці й робить те, що вміє й може, ну й також не забувати допомагати тим, кого війна зачепила найбільше.

Йосип: Новий сезон Бівіса й Батгеда й донати ЗСУ)

Максим: Фізична праця на дачі)

Андрій К.: Репетиції та виїзди на концерти — те, що завжди любив, вони трохи відволікають насправді. А корисним можемо бути лише працюючи, сплачуючи податки й, по можливості, донатами туди, де потрібно.

— Неокраст або ж дарк хардкор, принаймні зараз, не часто грають у нашій панк-сцені. Чому і як ви для себе обрали цей жанр? І чому саме звук ери "до Fall of Efrafa", який у жанрі вважається не найбільш актуальним?

Йосип: Мені цікаво спробувати себе в цьому жанрі, хоч мене важко віднести до його поціновувачів. Разом із цим, враховуючи наші різні бекґраунди і вподобання, наша музика виходить досить еклектичною й поєднує в собі різнобічні впливи.

Максим: Цей жанр — компроміс між більш важкими жанрами й мелодійним скрімо (яке завжди було і є цікавим для мене). Ми в гурті — діти 90-х, у цей час панк-рок, більшою мірою, є реакційною музикою, інструментом дії. Гітара була скоріш мечем, аніж пензлем. Fall of Efrafa чомусь стали культовими й багато хто рівняється саме на них. А от більш ранній краст типу Madame Germen, Ekkaia, Hongo здається бруднішим та агресивнішим, у ньому вирує життя як дія, без страху смерті й депресивності, лише адреналін і рух уперед. Є сум, але немає бажання безцільно померти, хочеться кидатися на штики й тягнути за собою ворога! Можливо, емоційність іспанців допомогла створити ідеальний, як на мене, приклад неокрасту.

Андрій К.: Я б із задоволенням грав і трьохакордний, хльосткий, швидкий панк-хардкор 80-х, і середньотемповий, глибокий нью-скул 90-х, й емоційний мелодійний модерн хардкор 00-х — ці три гілки багатогранного жанру я найбільше люблю. Але й на неокраст гріх нарікати. Головне, що в гурті панує дружня атмосфера, і я себе відчуваю дуже комфортно. Під час написання музики я теж беру участь, тож те, що не подобається, відсікаю, де-не-де вношу правки. Я грав у трьох чернігівських гуртах, де такої можливості не мав, тому дуже її ціную.

На актуальність жанру завжди було байдуже. Не важливо, захоче цей гурт слухати 5 людей чи 500. Suicideburg — це не про комерційні досягнення, успіх, славу, визнання, фанатів, вигуки зі сцени — "давайте роз'єбашим тут усе!" і подібна хуєта. Недавно написали в інстаграм якесь музичне видання — у нас охоплення стільки-то тисяч, можемо опублікувати новину про вас за 400 грн. Років десять тому сходу нахамив би у відповідь, але вже трохи вихованішим і стриманішим став, тож відписав — дякую, не цікавить.

Suicideburg — це про емоції й переживання, й альбом "У німому очікуванні…" містить багато того, з чим пересічний слухач, можливо, й сам стикався. Буває ж таке, слухаєш пісню, і відчуваєш, ніби написано про тебе, й аж всередині щось підіймається. От якщо хто-небудь, коли-небудь відчує щось подібне, слухаючи наші пісні, значить, не дарма ми старались.

— На тлі зростання інтересу до вітчизняної музики загалом, чи бачите якісь перспективи для панк-сцени? Чи треба взагалі цій сцені виходити на ширші кола слухачів, або ж це якась річ у собі й такою має лишатися?

Йосип: Думаю, панк-сцена повинна залишатись панк-сценою, є багато прикладів, коли "панк виконавці" інфільтрували мейнстрім, але мені б не хотілось поповнювати їхні ряди)

Андрій К.: За останні 10 років коло слухачів і так зросло, судячи зі Львова, середня кількість відвідувачів зросла з 30 (10 з яких приїхали із сусідніх обласних центрів, щоби підтримати) до 120–150. Цього достатньо, щоб організація концертів стала окуповуватись. От хай би на такому рівні все й лишалось.

Виходити на ширші кола слухачів означало б пригинатись певною мірою під їхні смаки, а я цього не хочу. Панк-хардкор — це музика тих, хто не вписався або не захотів вписуватись у мейнстрімне русло, притулок для аутсайдерів, тож давайте збережемо його в андеграунді. For the rejected by the rejected.

— Які активні українські команди ви самі любите слухати й порадили б іншим?

Дмитро: Хочу відмітити Злидень і Обрій за потужну подачу наживо. Наших Пущу і White Ward люблю за автентичну атмосферу в їхній музиці. Smile,Chaos! дуже круті хлопці. З новіших релізів також зайшов останній альбом КАТ.

Йосип: Зараз сцена доволі розвинута і є з чого вибирати. Я відношу себе до фан-клубів вищезгаданих WW, ФРН, René Maheu, Derwisz, Sdughalt, Neyemiya Grue серед інших. Завжди круто бачити на сцені Häxan і Death Pill, також окремо хочу відмітити Тучу, яка розйобує)

Максим: На рахунок Тучі, то я дуже проперся останнім фітом з RUSIIICK. Також люблю Häxan, Кадріль, Raw Grip, Pusca, Garden Krist, Mauser, Selma, Мразота, White Ward, Sunset Survival, Death Pill, Юрій Бондарчук.

А так то, знаєте, ми досі із моєю чорною кісою слухаємо деколи My Chemical Romance і Linkink Park ("Meteora").

Андрій К.: Homesick, Mauser, Memorials, Timeline, KAT, White Ward, Oh, deer!, The Symbioz, Set Adrift, Avrora 6542, Knifeman, Castalarial, House Of Flowers, Bluesbreaker, Kiteflighter, H.soror, Floodlight, ZMA, Complete!, Janpalach, Victim of Chance, Remorse, Superflat, xDeclarationx, Aspire, Haxan, Kentawr, Моча, 50/50, Пуща, The Worst is Yet to Come, Destroy my Hope, Dollores, ПхШх, Yotsuya Kaidan, Flame, Death pill, Время Поражений, Дело Дрянь, Redemption, Обрій, Suffer, Raw Grip, Crackpot, Rene Maheu, Hellenic Blue, Опять Мигрень, Cios, Увага, Alinda, Паніка, Elephant Opinions, Behind the Flag, Esokhora, Tomorrow, Reminded, Concrete Control, Spunky Yank, Nodutgang:Sjalvmord, Zrada, Rise of Cadia, Orpha, Time to Live, Злидень, Dughouse, Міхур Равлика, Kingpin, Firestep, Cold Season, Ratbite, Mariesena, Stinx, Plevok, Ace ventura, Derwisz, Alphabet Cities, Rage Age, Self Other, Home Destinations, Brave Week, Suppression, Sundown, Walls Between Us, Light of Mine, Selma, Barenzburg, Vidmershiy Shmat, Ai laika, ФРН, On the Bones, Sike, Elegant Poison, Foible Instinct, Bezlad, Last Blow, Yah, Poisoned, Swallow! Swallow! Splinter!, Svrm, All Against All, Zombie Attack, Holdback, ДВМ, Conclusion, Die Fast and Decay, Ragtag, Totentanz, Moa, Smile Chaos, Warningfog, Bread’n’Battery, If I Care, Доктор Борменталь, Skruta, The Romps, Marejada, Gorgona, xDeviantx, Toleranta, Getcold, Sunset Survival, Dead Sure, La Belle Verte, Strike Each Other, Rings of Rhea, Double Trouble, Unholidays, Honesty, Gumilinsky, Scream Into Nowhere, Displease, Murder, Papirus, Шоу Трумена,…And We Burn, Waytaker, New Beginning, Ekarasata, Woundead, Humble Opinion, Still, The Raw, Pocket Country, Squat Apart, Liberate or Die, Worse, Feelings betrayed, Uprise, Never again never like them, True tough, Deathbiter, Tank 2000, Clearsight, Doping, Phooey, No orders, Відсіч, Keep on Fighting бляха, надоїло згадувати. Dan stark, Thalidomidum, Dogs have no hell, Abusive fisherman, ну і Chivers.

— Книга, театр, кіно… Українська культура зараз розвивається по всіх фронтах. Чи є ще якась культурна ніша, окрім музики, за якою ви слідкуєте й де могли б виділити певні актуальні тренди, імена чи твори для наших читачів?

Андрій Д.: Окрім музики, цікаво слідкувати за візуальними видами мистецтва, з молодих художників подобаються Денис Метелін і Ната Levitata — в обох є дуже сильні роботи на актуальні, особливо зараз, теми.

Йосип: Мене дуже тішить відродження української анімації, наприклад, роботи Микити Лиськова. У цілому, з’явилась величезна кількість якісного україномовного контенту: подкастів, влоґів тощо.

Андрій К.: Із сучасної української літератури хочу виділити творчість Анатолія Дністрового, перечитував трилогію "Місто уповільненої дії" — "Патетичний блуд" — "Пацики", кожну з них не менше десяти разів, серйозно! Подобаються романи Василя Шкляра, а нещодавно кайфанув від неонуарного роману Юрія Винничука "Нічний репортер".

З українського кінематографу за останні кілька років виділю "Мої думки тихі" Лукіча й україно-італійський фільм "Ізі".

Одна з робіт Микити Лиськова. Дійство відбувається у Дніпрі

— Питання про побутове. Більшість із вас дорослі люди, можливо, навіть із родинами, дітьми. А в українських реаліях часто саме родина стає першим кроком до припинення занять музикою як хобі. Як гадаєте, чому так стається й чи доходили ви колись до цієї межі?

Йосип: З віком поступово краще починаєш розуміти, чого саме ти хочеш від музики й чим готовий жертвувати. Думаю, в "українських реаліях" люди кидають музику з найбанальніших причин, бо спочатку часто треба подбати про базові потреби.

Максим: Доходив. Коли в мене з'явився син, я перестав грати в Elephant Opinions: далека відстань до репетиційки (Львів-Тернопіль), брак часу, а також постійні сварки з дружиною зіграли свою роль.

Андрій К.: Так, знаю таких. Заводять сім'ї чи роблять кар'єру, заробляють гроші, тим самим закидаючи музику. Справа кожного, але зазвичай із такими людьми я перестаю спілкуватись із часом. Музика, у цьому випадку хардкор — це ж не просто аудіальна частина, це ком'юніті, це спілкування, це обмін емоціями. Для мене це щось сакральне, це як лайфстайл, це більше ніж хобі. Якщо вибираєш життя з товстим гаманцем, ситим брюхом і порожніми яйцями, при цьому не знаходячи часу на хардкор сцену, якщо відчуваєш, що надто дорослий, щоби займатися такими дурницями — справа твоя, нікого не осуджую. Для мене ж поєднувати ці речі — взагалі не проблема.

— Логічно виходячи з попереднього питання. Мати гурт в Україні, особливо в андерграундній ніші, це насамперед історія про витрати. Що такого, окрім грошей, може й має давити музика, гурт, творчість людині, аби хотіти ними займатися, скажімо, до глибокої старості? Що отримуєте від занять музикою особисто ви?

Дмитро: Якщо коротко, то музика дає можливість реалізувати свої певні ідеї й дає шанс бути почутим. Загалом це все історія про самореалізацію в якомусь сенсі. Думаю, так у багатьох.

Андрій Д.: Музика — один зі способів втамувати бажання шуміти, проявити емоції та ідеї в альтернативному варіанті, відволіктись від усього іншого.

Йосип: Приєднуюсь, для мене це спосіб висловитись у новий формі. А грати з іншими людьми — це взагалі окремий ритуал містичного єднання, мабуть, якийсь поклик предків)

Андрій К.: Так, це витрати, але досить приємні. Ще з підліткового віку грати в гурті було одним з трьох найбільших моїх бажань. Перша мрія — потрахатись. Друга — звалити з Прилук якомога далі. Третя — грати в гурті та виступати. Мої мрії здійснились, тож я щасливий, усе, можу сказати.

Виступ Suicideburg на калуському фестивалі Back to Youth, 2021

— Як на спроможність та бажання займатися музикою впливає побут — добра чи погана робота, малі чи достатні заробітки, поганий або не дуже міський транспорт? Чи вловлюєте ви взагалі такий зв’язок?

Дмитро: Чесно кажучи, такого зв’язку не вловлюю) Побут, звичайно, може вносити певні корективи в ту чи іншу сторону, але тут, мабуть, більше питання до мотивації й бажання як такого: або воно є, або ж немає. Усе інше — відмазки.

Йосип: Можливо, навіть чим гірше справи в побуті, тим більше бажання втекти в музику. Не даремно так багато жанрів зародились у депресивних умовах. Якимось чином біда часто приносить із собою натхнення й бажання висловити свої переживання. Але я не думаю, що митець має бути голодним.

Максим: Абсолютно ніяк не впливає. П’ятнадцять років тому я ходив на репетицію пішки і грав на Філпро, 10 років тому пересів на маршрутку й купив дешевий Епіфон, тепер їжджу на репточку на машині й маю Фендер. Але музику граю ту саму і з тими самими друзями)) Бажання сильніше за перепони. Інша справа, що не завжди це бажання є, й от тоді на заваді стає побут.

Андрій К.: Побут не впливає. Впливає війна в нашій країні, соціальна несправедливість у світі загалом, ну і власні переживання.

— Війна дарує вам сили творити далі чи навпаки забирає їх? І чи є, відповідно якийсь план розвитку гурту до кінця року, протягом 2023-го й навіть протягом наступних кількох років?

Дмитро: Мабуть, усе ж таки більше забирає, ніж дарує. Але хай там як, варто пристосовуватись до сьогоднішніх реалій. Щодо планів, поки важко сказати. Крім кількох запланованих концертів до кінця року, група зайнята написанням нової музики. Далі побачимо.

Андрій Д.: На якихось довгострокових музичних амбіціях важко зосередитися. Зараз хочеться жити й робити те, що подобається, тому ми не зволікаємо і досить активно пишемо новий матеріал.

Йосип: Так, є велике бажання жити і творити, але внутрішнього ресурсу деколи сильно бракує. Думаю, всім буде потрібний час на реабілітацію.

Андрій К.: Скоріш за все, війна стане основною тематикою майбутніх пісень. Те, що відбувається зараз, має й мусить пройти через нас і вилитись у нові пісні. Амбіцій у нас немає як таких, і планувати під час війни не особливо хочеться. Живемо від концерту до концерту, так би мовити. Ну а далі — час покаже.

Suicideburg у соцмережах:

https://linktr.ee/suicideburg