Творчий шлях представниць українського андеграунду
Сьогодні п’ятеро дівчат, а саме Лєра Гуєвська, Тетяна Янковська, Аня Ліпатова, Марія Теплицька та Хель Богданова, розкажуть нам про свій шлях до сцени та трохи поміркують над тим, як і чи вплинув на цей процес їхній гендер.
Гадаю, більшість читачів цієї статті зможе не гуглячи назвати з десяток так званих "female-fronted" проєктів, тобто гуртів, де вокалістками є дівчата, але частина навіть не задумувалась, чи є певний гендерний дисбаланс на сцені. Проте, якщо ж прочитати редакторську колонку Ярини Денисюк, важко не погодитись, що дівчат в українському андеграунді значно менше за чоловіків. Окрім цього, я проаналізував українські андеграундні альбоми, що вийшли у 2019 році: вибірка склала 200 релізів, з них лише в 35 випадках дівчата — вокалістки, що складає 17,5 % від загальної кількості (я робив наголос саме на вокалісток/вокалістів і прибрав зі списку ~25 інструментальних виконавців). У будь-якому разі, навіть така приблизна статистика допомагає побачити загальну картинку.
Готуючи цей матеріал, я поспілкувався з кількома яскравими українськими вокалістками, аби дослідити їхній шлях до ролі фронтвумен. Я свідомо не ставив конкретних запитань, а просив трохи розказати про свій творчий шлях, та чому вони стали тими, ким є зараз, а ще трохи порозмірковувати на тему гендерного дисбалансу в українській андеграунд сцені.
Коли в дитинстві ганяла з мікрофоном, я була націлена на інтерв’ювання, а не на спів (тому й був очевидним вибір журналістського факультету). Загалом, я взагалі тоді не думала, що мене занесе в музику.
Якось, коли мені було років 16, моя перша любов сказав, що в мене гарний голос і непогано виходить співати. (Я тоді ходила й наспівувала The Doors "Light my fire"). Це мене дуже надихнуло, і я почала співати всюди та завжди.
Одного разу ми з друзями були в одеському клубі "Шкаф", я сиділа на сходах біля входу й наспівувала Ріану та Леді Гагу. До мене підійшов артдиректор клубу, сказав, що в мене гарний голос і запитав, чи не хотіла б я заспівати в них на відкритому мікрофоні. Це мене ще раз сильно надихнуло і я почала готуватись. Ще пам’ятаю, як до мене приходила одногрупниця, яка мала за плечима школу фортепіано, і ми з нею репетирували мій виступ. На відкритому мікрофоні я заспівала чи то 3, чи 4 рази…
Через кілька місяців я зібрала свій перший гурт. Нас було троє: я, мій одногрупник барабанщик та його друг-гітарист. Звісно ж, ми намагалися пограти щось на кшталт The White Stripes. Не пам’ятаю, як саме все закінчилось. Здається, гітаристу я сподобалася сильніше, ніж треба було, і я якось "пригальмувала" всю цю справу. До того ж було взагалі не зрозуміло, ЩО ми робимо.
Потім я познайомилась із хлопцями з одеського гурту Hollow Sun (надалі перейменованими на Temple of The Universe). Ми всі мешкали "на районі" й тусили частенько разом. Вони покликали мене на репетицію, знову хтось сказав, що в мене гарний голос, ну і я вже остаточно повірила в це. На репетиціях хлопці рубали найсправжніший стоунер рок із блюзцем, і я подумала "О! ООО!". Кілька разів я їм підспівувала на джемах і дуже-дуже соромилась.
Ну й після цього через кілька місяців уже сформувався перший склад Mother Witch (ред. 18 червня 2020-го гурт оголосив про скорочення назви з Mother Witch & Dead Water Ghosts). Рік ми грали в підвалі — більше для себе, поки не почала вимальовуватися певна "картинка".Потім записали перший альбом одним дублем прямо на репетиції, випустили його і вже через місяць грали свій перший концерт на лікеро-горілчаному заводі. А ще через тиждень — на Electric Meadow. [ред. Міжнародний фестиваль психоделічної рок-музики в Галичині].
Якщо чесно, я не замислювалася про "гендерну нерівність" на сцені, щоби однозначно зараз сформулювати думку. Усе ж вважаю, краще почати з визначення контексту та поняття "гендерна нерівність" щоб уникнути певних непорозумінь.
Якщо ми говоримо про дискримінацію за статевою ознакою, то цього на українській сцені немає. Навпаки, дівчата на сцені завжди сприймались із цікавістю, і це тим чи іншим чином заохочувалося.
Якщо говорити лише про кількісне співвідношення, то думаю намішано багато факторів: й історично сформований "перекіс", коли у важкій музиці жінок-виконавиць було менше, так і загальна ситуація з андеграундом та будь-якою "неформальною" музикою в Україні. Так-то на естраді жінок повно й навіть більше, ніж чоловіків. Та і, власне, це ще може бути обумовлено особистими перевагами/контекстом/витоками/оточенням/тощо в кожного чи кожної особисто.
Багато хто з нашого покоління ще чули від батьків різні ствердження на тему: "ти ж дівчинка, фу, як можна таке слухати? Яка музика? Це несерйозно". Та інше в різноманітних варіантах, у контексті важкої музики. Я думаю, що ті, кого "метеорит" вищеперерахованих настанов зачепив менше, та хто до того ж мав бажання робити музику — і дійшли безпосередньо до сцени (говорячи про андеграунд та українську сцену). Я впоралася з цим чудово!
Крім того, дуже багато дівчат перебувають у тій же музичній тусовці та відіграють важливу роль: пишуть тексти на музичних порталах, фотографують на концертах і знімають відео, роблять оформлення обкладинок та афіш. Врешті-решт, просто ходять на івенти й це круто!
Мені здається, що ми всі хочемо уваги, визнання та поваги, тому обираємо для себе різні види реалізації: або через кар’єру, або через творчість, або через материнство. Або й міксуємо все з усім.
Щодо мене — я спочатку навчилася грати на гітарі й особливих планів у 15 років не мала, вокалісткою ставати теж не збиралась і взагалі, що робити з планами на життя, було теж незрозуміло. Дуже вдячна своїм батькам, які ніколи не казали мені, що є жіночою справою, а що — ні, тут мені пощастило. Ледь не з першого класу я співала в хорі, тому співати та чути музику я вміла. Уже не пам’ятаю, чому почала співати в ai laika! більшість пісень (бо Настя й Люся теж співають і їхні партії створюють ту атмосферу панк-хору, яка вирізняє нашу музику). Мені не подобається бути в центрі уваги на сцені як вокалістка, але ж мені подобається грати на гітарі і грати для когось виявилося теж цікавим досвідом та свого роду терапією.
Тут цікаве те, що в поп-музиці та на великій сцені музиканток багато, якщо не більше, ніж музикантів. В андеграунді інша ситуація. Думаю, справа у вихованні та очікуванні соціуму від дівчат: ти мусиш гарно вчитись, потім вступити до вишу, далі піти на роботу, ну й народити дитинку, а як дві — то краще. Десь між усім цим бути гарною, доглянутою, жіночною, милою, тихою, красивою, стрункою, із зачіскою, слухати чоловіків та чоловічий сценарій, та не завжди мати можливість висловити свою думку. Бо жінка за кермом — "ха-ха", бо жінка-керівник — "істеричка", бо жінка-мати — "нудна бджола й сидить вдома". О, стереотипи! Жінка повинна докладати більше зусиль, ніж чоловік, щоби стати видимою в будь-якій сфері. І справа, от чесно, взагалі не в професіоналізмі. Це кажу з власного робочого досвіду та з досвіду моїх колежанок із різних професійних сфер. Згідно з дослідженнями, дівчата вчаться старанніше за хлопців, тому що (повертаємось до пункту А): батьки та соціум очікують цього від тебе. Але керівниками стають хлопці, бо "не женскоє ето дєло корабльом управлять". До того ж не очікується, що жінка піде на високооплачувану роботу, бо їй, бачте, не треба утримувати сім’ю і взагалі жінки приходять на роботу, щоби знайти собі чоловіка ЛОООЛ! Ще ми не завжди маємо перед собою рольову модель для наслідування та навчання.
А тепер, після всього цього (матріархального, як деякі дуже хибно думають) українського контексту, повертаємось до музики. Колись, навіть від нормального й адекватного хлопця почула, що "вас люблять, бо ви ж дівчата з гітарами". І жодного слова про музику. Після цього минула, певно, велика кількість років, але думаю, що ще є такі люди. Що є умовно-дівчача музика й що хлопцю її слухати ну такеее, бо є умовно-пацанська музика. А ще є пацанська двіжуха, де, часто, у тебе є лише одна роль: дівчина музиканта. Так було 10–15 років тому і, до того — теж, судячи з документальних фотографій комюніті KIEV UNDERGROUND 1986–1995.
Я вважаю, коли в сцені більше розмаїття, коли сцена інклюзивна — вона перестає бути агресивною. А андеграунд для мене саме про це: про вибір, чесність, інклюзію. Коли в соціумі більша видимість жінок та більша видимість їхнього вкладу в розвиток суспільства — у нас, інших жінок, більше можливостей вибору. У тому числі і для того, щоби після роботи та догляду за дитиною, їхати з важкими гітарою та педалбордом на репетицію.
За те, що я стала вокалісткою й музиканткою, можу подякувати батькам. По-перше, у нашому домі завжди були інструменти, мої батьки дуже музичні, тато грає на гітарі, а мама чудово співає. Колись вона записувала собі на студії пісні (вона не професійна співачка, це були записи каверів суто для себе) і разом із нею записалась і я, це була радянська пісня "Облака белогривые лошадки". Я взагалі люблю цей запис, мій дитячий вокал набагато чистіший, без зажимів. Потім мама "працювала" моєю менеджеркою і, якщо коротко, із 7–8 років до 15 я виступала буквально на кожному заході в школі. Це часто були англійські пісні, які ми годинами тренували з мамою. Вона обирала мені дійсно хороші композиції, було й таке, що ми разом перекладали пісню з англійської для виступу тільки через те, як вона нам сподобалась (мені було в кайф, ніякого примусу), ну а тато спонсорував музичні інструменти, одяг для виступів та усіляко мене підтримував. Колись він навіть почав публікувати мої номери на ютюбі (їх там ще навіть можна знайти), звичайно, там мало переглядів, але я відчувала, що мною пишаються.
Для історії треба зазначити, що мене віддали до музичної школи на фортепіано, яку я слізно закінчила.
Десь у 14 я вже планувала, як просувати себе, у мене був ютюб канал та паблік у вк із каверами, плани писати свої камерні пісеньки (одна авторська навіть була написана та випущена), а колись, коли я виросту, моооже зібрати бенд, а моооже в ньому навіть хтось захоче грати. Й от, подарунок всесвіту! У таборі я заздрю хлопцям, які розповідають, що вони грають рок, а вже після зміни вони мене в нього запрошують. Це була випадковість — я просто грала пісні на укулеле, вони просто мене почули, просто так склалося, що ми близько живемо й у нас схожий смак. Це могла бути взагалі не я й не факт, що це було б гірше, але, я вважаю, мені пощастило. І тут уже була не одна я з великими планами на майбутнє, тут уже нас було четверо! Вау!
Хочу ще порозмислити на тему гендерної проблеми. На мою думку, поки сексизм є на всіх рівнях від політики до побуту, він буде й у музиці. Інді сцена — це не вакуум, у якому зникають усі багатовікові традиції вважати жінку слабкішою, у якому жінка може забути про те, як виховували її батьки, усі ті рази, коли вона чула "ну ти ж дівчинка" і т.д. і т.п.
Я не можу казати за хлопців, але колись від подруги я чула таку фразу, що вона "не слухає пісні з жіночим вокалом, типу — це відстій" (привіт, вихована суспільством мізогінія), та й самій у дитинстві мені вистачило один раз погуглити "як співати, щоб усім подобалось", у першому ж абзаці побачити висновок, що всі великі співаки були чоловіками, отже, треба бути чоловіком, і вирішити: "ну, я буду намагатись, але шансів у мене мало, пхах". Он, навіть у "розвинутому" Голівуді жінка має менше реплік на екрані (роблю висновок з аналізу фільмів минулого року).
Жінкам тільки сто років тому дали право голосу, тому очікувати різких змін на рівні сприйняття жінки звичайними людьми просто нелогічно. Від науковців до музики — гендерна різниця з кожним роком стає все меншою, тож просто будемо чекати!)
Отже, як я стала музиканткою. Ну, значить так, у дитинстві мені подобалась Ірина Білик і гурт Oasis (так, це було давно) і мені хотілося писати пісні. Далі було декілька дивних і декілька цілком нормальних гуртів, у яких я грала, ну а зараз — мій сольний проєкт.
На жаль, мені не доводилося грати з дівчатами, хоч я завжди хотіла. Але якось не знаходилось дівчат-однодумців. Колись пробувала ангажувати своїх музичних подруг, але, зазвичай, вони думали, що це все заскладно, їм не під силу й тому подібне. Але зараз, здається, дівчата вже сміливіші й без таких комплексів, це круто.
Загалом, я думаю дівчат в андеграунді менше не через якісь перепони чи упередження, а, ймовірніше, через брак віри в себе. Жіночих рольових моделей, на яких можна було б рівнятись, теж насправді обмаль. Поки що.
Хоча упередження таки є, особливо від підстаркуватих звукорежисерів)) "Та шо ти там розумієш, я зараз тобі скажу, як треба":) — подібне було. Тож треба бути готовою постояти за себе. А ну й ще мені колись писали на ютубі: "Та хто тобі всю цю апаратуру понакупляв? Хто тебе просуває? Який папік за це все платить?")))) Проте, це поодинокі випадки, загалом у дівчини в музиці, я б сказала, є значна фора — якщо ти граєш на якомусь інструменті (хай навіть дуууже посередньо), ти вже крута в очах багатьох. Так шо дівчата, сміливіш!
Зараз на сцені жінок більше, ніж років 7 тому. Але загалом, я думаю, є досі стереотип, що це чоловіча сфера. І вступити на цей шлях — це ніби вступити в конфронтацію з хлопцями. А це не дуже комфортно психологічно. Вважаю, що процентів 90 слухачів налаштовані позитивно, щодо дівчат-музиканток — скоріше, є певний "блок у голові". Але треба нарощувати броню до критики, це факт.
Мій шлях до вокалу був дійсно довгим, але співати мені подобалося ще з пелюшок. Коли мені було 6 років, я дуже захотіла грати на піаніно. Але батьки були від цього не в захваті, бо хотіли виростити серйозну та успішну дівчинку, тому обирали для мене репетиторів з англійської, німецької, ну і все таке. У 14 років я їх добила, але вони поставили ультиматум: або гітара, або скрипка. Зрештою, я погодилася на гітару й навіть закінчила музичну школу з класичної гітари. Там у нас були різні уроки, включно з хором. Я хор ненавиділа, бо хотіла саме грати, а не співати (це зараз я розумію, наскільки він би мені допоміг як вокалістці та музикантці, у цілому, так само як і сольфеджіо, яке я прогулювала).
У старших класах мене почали трохи підсаджувати на рок/метал і тоді насправді лише почав формуватися мій музичний смак. І навіть попри те, що я вже слухала музику з нормальним таким екстрим вокалом, мені в голову не приходило це пробувати, бо я ж була гітаристка. Після вступу до Могилянки, декілька перших курсів ми часто збиралися на посиденьки під гітару. Потім були спроби рок-гурту з однокурсниками, де я грала на електрогітарі, але теж почала співати. Лише потім я зустріла Женю, нашого клавішника, а ще на рік поїхала до Німеччини на волонтерство. Там був гурт, який переважно просто сам для себе грав кавери. Коротше, з ними я співала десь 7 місяців. І там почалися мої спроби екстрим-вокалу. Тоді ще не було особливо якихось туторіалів на ютубі, тож спроби були такі собі. Я хрипіла, кричала, і робила все, що робити не можна. На той час я також часто балувалася дуже домашніми та lo-fi записами різноманітних каверів на пісні, переважно під гітару Викладала їх у ВК, і дуже часто люди писали, що їм дуже-дуже подобається мій тембр.
Після повернення, я стала вокалісткою Parallax (на той час, це була назва IGNEA). Женя не мав якихось серйозних намірів із гуртом, але я почула потенціал у піснях, і стала всіх пушити. Репетиції, запис, і все таке. Я дуже вдячна нашому саундпродюсеру Мортону за те, що мав сили возитися з нами недосвідченими, бо зараз я вже розумію, наскільки я була посередньою в плані вокалу. У мене був тембр, був якийсь бекграунд, але реально я не мала жодного досвіду звукозапису, мого голосу не вистачало надовго, він плавав, ну і все таке. Причому, на перший EP я ще записувала лише чистий вокал + бек вокали.
Далі я вже потроху почала цікавитися самою технікою вокалу, ютуб почав прокачуватися в плані різних відео від вокальних викладачів, репетицій ставало більше, я більше гроулила, і до другого альбому була вже більше підготовленою. Хоча, дуже добре пам’ятаю, як плакала після нашого першого концерту. Це було в Бінго на Helloween Horror Night, ми там виступили, людям зайшло, а потім я подивилася якийсь запис на телефон і зрозуміла, що не попала у 80 % нот. Я ридала весь день. Звісно, з кожним концертом було краще і краще, і коли я вже обзавелася вушним моніторингом, то мій світ зовсім змінився.
Після другого альбому, у нас дійсно виросла фан-база, ми почали турити Європою, і просто вчилися виступати, я підтягнула вокал, пробувала ходити до деяких вокальних викладачів, але щось якось надовго це все не складалося. У мене завжди протягом цих років було багато роботи, і вокальні заняття відходили на інший план.
За останні роки, IGNEA та Patreon займають усе більше й більше мого часу. Наразі, це десь 85 %. Тому я починаю більше співати та розвиватися як вокалістка. Десь рік-півтора тому я ще потрапила до Алекса Шелеста, досить відомого українського вокального коуча. Ми одразу знайшли спільну мову, і завдяки йому, я дуже прокачала свій вокал. Він також привив мені цікавість до будови вокального апарату, бо раніше я навіть не думала про це. Як формується звук, те там ті зв’язки, де опирати, ну і все таке.
На запис останнього альбому "The Realms of Fire and Death" я прийшла найбільш підготовленою. Цього разу я записувала демки на всі треки вдома, прокачалася під час турів та занять. Попри те, що в мене була страшенна алергія, коли ми записували цей альбом, я все одно була вдвічі більш витривалою під час запису, діапазон збільшився, і техніка покращилася.
Якщо облишити мою ідею того, що гендер — це в принципі неважливо, коли йдеться про якусь діяльність або музику, то я скажу так. Я не рахувала статистично і я не дивлюся на музичний ринок із географічної точки зору, а більш глобально. І глобально стало дуже багато рок/метал гуртів із вокалістками, і мені здається, що терези скоро навпаки перекинуться в інший бік. Можливо, в Україні просто ми трохи відстаємо від цього всього, просто тому, що в нас попит на інший музичний жанр. Я б сказала, ми прекрасно та якісно представлені в жанрах, у яких грають The Hardkiss, Onuka, [O], Vivienne Mort, і зверніть увагу… Усі ці гурти мають фронтвумен.
Загалом, я вважаю, просто не треба цим перейматися. На сьогодні, дівчат не притісняють у рок-метал жанрах точно. Шоубіз — це вже трохи інше, за нього говорити не буду. Але просто намагаюся пояснити, що якщо будемо дивитися на гендерну статистику та наголошувати на тому, що дівчат менше, то докотимося до того, що коїться у світовій сфері кінематографу, де намагаються в кожен фільм впихнути всі гендери та раси, щоби нікого не скривдити. На мою думку, треба обирати за скілами.
Висновки
Хоча наше суспільство й розвивається, історично склалося так, що гендерні ролі жінки та чоловіка в ньому дещо різні. Багато українців і досі вважають, що основна "функція" жінки — продовження роду, сім’я, а все інше — це суто чоловічі справи. Навіть під час влаштування на роботу жінка часто може почути питання щодо свого сімейного стану, і чи планує вона народжувати дитину та йти в декретну відпустку. Думаю, ви погодитесь, що це примітивно, але маємо, що маємо.
Коли я почав заглиблюватись у дослідження цієї теми, окрім вокалісток, я вирішив трохи поговорити з людьми, які взагалі далекі від музичного ком’юніті та, найімовірніше, про питання гендерної нерівності взагалі ніколи й не задумувались. У більшості випадків у відповідь я чув здивовані коментарі: "Чувак, 2020 рік за вікном! Немає ніякої нерівності, а в музиці тим більше! Жінка може робити, що хоче!". Ну, а люди, які більш поглиблено цікавляться музикою, могли назвати 5–10 більш-менш відомих гуртів і навіть імена/роль дівчат у цих колективах (що цікаво, у випадку суто чоловічих гуртів — часто навіть на фото не могли показати, хто тут вокаліст, а хто ударник, хоча стверджували, що це одні з їхніх музичних фаворитів). А чи не є це однією з форм того самого сексизму? Чому й досі багато музичних видань акцентують, що гурт "female-fronted"? Чому в описі не вказують — "male-fronted band’? Серед "диванних філологів" і досі триває війна проти фемінітивів (хоч це вже офіційно затверджено в українському правописі), то, виходить, у "звичайному" житті на жінці акцентувати не хочуть, а в музиці — усе з точністю до навпаки.
Проаналізувавши розповіді в цій статті, ми бачимо, що так чи інакше на всіх дівчат вплинули батьки чи близьке оточення, які не заганяли їх у певні "стандартні рамки" й не чіпляли ярлики, із серії "ти ж дівчинка", а дали свободу вибору та свою підтримку. Суспільство, в цілому, та сцена, зокрема, розвиваються, з'являються певні рольові моделі та приклади для наслідування, жінок у сцені і справді поступово стає більше. Хто знає, може, ці історії надихнуть когось із читачок, допоможуть перебороти страхи і стати на нелегкий музичний шлях? Я не закликаю дівчат кидати все і ставати музикантками, щоби створити гендерний баланс на сцені, але я прошу перестати боятися, відійти від гендерних стереотипів і робити те, що для вас важливо й цікаво.
Нагадаємо, на порталі neformat уже було проведено кілька досліджень щодо ролі жінки на музичній сцені, зокрема, Ярина Денисюк та Микола Мага розбиралися з гендерними питаннями в українському хіп-хопі "Реп і гендер: чим живуть українські дівчата MC", а Єгор Фелюст провів більш глобальне дослідження ролі жінок на музичній сцені загалом крізь призму історії світової музики.
Фото Jurgen MetalPhotography, Жені Бондаренко, Ольги Андросової,
Ірини Янковської, Гери Суслікова, kirai gigs
