Ляна Мицько: Під музику і прекрасні розмови не шкода й померти
Сьогодні розмовляємо з відомою львівською культурною діячкою Ляною Мицько про онлайн-концерти, пандемію, її власну музику, львівський культурний менеджмент і ще багато цікавого.
Лінія Втечі — культурна агенція у Львові, що діє з 2009 року, а ще це куратори клубу TEATR. Музика, радіопрограма і навіть новинний сайт. Заснувала організацію Ляна Мицько, яка й досі нею опікується і завдяки чиїм зусиллям, зокрема,у Львові відбулися сотні андеграундних івентів. Разом з тим Ляна відома і своєю співпрацею з масштабними заходами на кшталт локації FESTrepublic Club, фестивалю Craft Beer & Vinyl Music Festival чи форуму Lviv Media Forum. Віднедавна до переліку активностей дівчини додався і власний музичний проєкт Dibrowa, а ще великий онлайн-захід Інтерсіті Live.
— Розпочну з найсвіжішого. Недавно ти випустила альбом у рамках свого проєкту Dibrowa. Про інші твої навколомузичні активності згодом, але поки таке питання — як взагалі виникло бажання мати власний музичний проєкт і які твої внутрішні потреби воно задовольняє?
— Буває таке, що надходить якийсь імпульс, ідея, вона передається через концепцію, насамперед, і в супроводі звуку, як додаткового наголосу на обрану тему. Два альбоми присвятила покинутим сакральним місцям Львова. Цікаво, чи буде так далі.
— Які інструменти ти використовувала для запису Dibrowa і чому?
— Інструмент інспірації й бажання зробити твір, дорогий мені й моєму світосприйняттю. Не думаю, шо тема інструментального втілення тут цікава.
— Ти обрала досить цікавий концепт про скульптуру Ісуса посеред барахла і зарослів. Як це накладається у твоєму розумінні на той факт (чи, може, стереотип?), що Львів — досить таки релігійне місто?
— Альбом став маленькою зачіпкою для того, щоби на Скорботного Ісуса звернуло увагу ще раз (чи нарешті?) Бюро Спадщини й низка львів’ян, які навіть не підозрювали про його існування. Без таких інформаційних приводів і згадок пам’ятки архітектури можуть без заперечень зносити, як якісь невідомі й невидимі об’єкти.
— Як би ти взагалі описала вплив Львова на твою музичну діяльність, творчу особистість? Наскільки для тебе важливе місто, у якому і для якого ти твориш?
— Можу навіть припустити, я у Львів вросла, уже народившись тут. Черпаю натхнення для діяльності як з історій, місцевих легенд, так і з сучасних мені спільнот, особистостей, місць творення, проблематик.
— Повертаючись до інших твоїх активностей, насамперед, ти відома як організаторка івентів. Наскільки сильно особисто по тобі вдарила криза, спричинена пандемією, і як ти вийшла з цієї ситуації?
— Вдарила криза, напевно, бізнес, а не окремі організації, які займаються панковими активностями, ситуативними концертами й акціями. У більших моїх проєктах, на кшталт створення Львівського Муніципального Мистецького Центру, зрушилися графіки. У TEATR club зараз нема змоги робити події, бо це закритий простір. Довелося опанувати онлайн-події, а це, у першу чергу, дозволило проводити широкі колаборації на кшталт Інтерсіті Live. І це точно не удар, а удача.
— Ти одна з людей, які активно займаються серією онлайн-подій Інтерсіті Live. Чи вигідно це, чи бачиш ти майбутнє взагалі в онлайн-подіях, або ж усе поступово повернеться до формату живих концертів, які, наприклад, уже активно спостерігаємо в Києві?
— Я зараз не змагаюся за великі офлайн-концерти, бо бачу в цьому ризик для здоров’я відвідувачів, по-перше, а, по-друге, маю широку залученість у великих проєктах, як уже згаданий Львівський Муніципальний Мистецький Центр, відкриття якого планується на початок осені, і керування яким не дасть змоги хитрувати з офлайновими концертними активностями через брак часу. Вертикальні концерти, концерти для автомобілістів і тд — це лиш спроба перехитрити час пандемії, але я не вірю в їхнє регулярне продовження та доцільність.
Натомість онлайн-концерти, VR-застосунки для концертів — ці явища відкрили очі на те, що й після пандемії будуть люди, які не можуть ходити на концерти. Заради них варто постаратися придумати, як передавати відчуття концерту, тусовки та спілкування, за яким ми, більш-менш здорова більшість, так страждали в час ковіду.
— Розкажи трохи більше про свою серію подкастів Союзниці.
— До участі в новому сезоні на Urban Space Radio мене запросив Павло Нечитайло. Через епідемію ковіду форма програми дещо змінилася, майже всі випуски записувалися через зум та диктофони. З одного боку, мені більш звично говорити про культуру на радіо. Але з іншого — змогла перекваліфікуватися на тематики одразу восьми випусків, про професії, у яких жінки почувають себе абсолютно впевнено і круто, попри будь-які стереотипи. Дуже натхненні випуски, часто сповнені новизни для мене. Я ж старалася оформити їх у легку розмову, яку буде добре почути навіть у кухні до кави, і зарядитися інформацією та натхненням архітекторок, директорок автошкіл, керівниць книгарень, наукових співробітниць, кіноексперток, працівниць сфери міжнародних відносин…
— До слова, нещодавно ми досліджували кілька творчих шляхів яскравих українських фронтвумен. Чи можеш коротко описати, яким був твій шлях у музику і які ключові віхи/ людей ти б виділила?
— Коротко — це любов до концертів, які чи не вперше пережила в Ляльці, у Далі чи в студклубі політеха на Боя Желенського. Коли клубів не стало, мені тоді було 18 чи 19 років, я будь-якими шляхами хотіла продовжити те, шо там бачила й чула. Без досвіду одразу ж зробила фестиваль із локальними гуртами у трамвайному депо, яке тоді хотіли завалити забудовники. Зокрема виступала прекрасна команда Годо, через яку мій перший фестиваль накрив Беркут. Ну й чи варто говорити про попадання на гроші під час такої події. Головним моїм рішенням стало — не зупинятися. Продовження руху й щирість до себе, напевно, і є головним описом того, як я займаюся музичними справами весь цей час.
— Окрім усього ти знаходиш час допомагати своєму хлопцеві Степану, він же паліндром, з його проєктом. Мені здається, в Україні, у сцені чимало таких творчих пар. На твою думку, це якось зближує людей, зміцнює стосунки?
— Усе гаразд, лиш деколи я занадто близько до душі сприймаю якісь виклики, які виникають на важкому шляху музиканта в Україні. Якшо ті нерви не брати до уваги, то вся співпраця в тому, шо тішуся за Степана і його творчість.
— Про паліндрома не писав лише лінивий останнім часом, але не пригадую, аби бачила, власне, твою думку, як однієї з найближчих людей до цього проєкту зараз. Якими бачиш його майбутнє та перспективи?
— Це все залежить від Степана і від його бажання робити музику. Він вибрав шлях писати, знімати і виконувати те, що він хоче сам, — це часто не співпадає із загальноприйнятим медіапростором, тому стрімкий злет і популярність — то не його шлях. Принаймні, у цій країні. Він творить сенси, надихаючись власним досвідом і пережитими творами мистецтва, архітектури, — це головний маячок Палінрома, поруч із яким добре співіснувати абсолютно різним приємним людям. Сподіваюся, це коло буде збільшуватися.
— Ти писала, що ти — культуролог. Де ти здобувала освіту й чи дала вона тобі реальну користь у всіх тих навколомузичних активностях, якими займаєшся зараз?
— Філософський факультет ЛНУ, закінчила аспірантуру кафедри культурології, спеціальність — релігієзнавство. Дісер так і не захистила, — зараз більшість українських вишів нагадує мені якийсь хоспіс, і хотілося би продовжити наукову діяльність, якшо така спаде мені на думку, не тут.
— З одного боку, здається, що Львів — місто культури, з іншого, був ряд новин про закриття художніх локацій у вас, знищення мозаїк. Як людина, яка стикалася, імовірно, з місцевими чиновниками, як би ти описала реальну ситуацію з підтримкою та розумінням культури загалом? І чи краща вона, ніж, скажімо, у Києві або інших містах?
— Я говоритиму про ті зони відповідальності ЛМР, які мають осяжність нашими впливами та спілкуванням останнім часом.
У Києві ситуація з владою видається більш дикою. Абсолютно своя картина у Львові. Кажучи абстрактно: можна писати пісню до мера про те, щоби він підтримав бідних реперів, а можна заповнити реально існуючу грантову заявку від імені громадського об’єднання, наприклад, й отримати ресурси на створення музики чи інформаційну підтримку від пресслужби ЛМР
У міськраді можна потрапити на зустріч до будь-якого чиновника, двері ратуші завжди відкриті. Я іноді навіть співчуваю управлінню культури, — до них із завидною регулярністю приходять бажаючі поставити пам’ятник козакам, зробити найбільшу у світі писанку чи реалізувати проєкт у такому ж дусі, який не завжди відповідає епосі. Натомість є більш цивілізовані способи підтримки проєктів — цього року у Львові був напрямок підтримки "Фокус на культуру", є також щороку календарний план для культурних подій. Якщо заглибитися в це все, знайти в собі любов до паперів і бюрократії — можна отримати підтримку для того, шо робиш. Ну і якшо пощастить.
Звичайно ж, є ряд запитань до влади, які видаються критичними для мене — про збереження спадщини радянського періоду, про ролі керівників і культурних менеджерів, яких варто мотивувати та, можливо, шукати в інших містах, про створення нових муралів без конкурсів. Але ці всі речі можна проговорювати і, я дуже сподіваюся, змінювати.
Кліп за участі Ляни Мицько
— А яка ситуація з культурою неофіційною у Львові: графіті, ті ж панки, художники тощо? Які актуальні процеси зараз відбуваються в місті?
— Ситуація мутує з року в рік. Гурти перестають діяти, художники, артисти їдуть в інші міста, помирають чи перестають бути в грі. З іншого боку, виростають чи приїжджають музиканти, художники, і являються якісь нові проєкти. З останнього масового і класного відбувався графіті-фестиваль Алярм, на якому було понад сто художників. І в майбутньому локальний, але міжнародний фестиваль короткометражок WizArt, буде кілька днів відбуватися в он- і офф-лайні.
— Я практично не чула, аби влада будь-якого рівня в будь-якому місті дбала про наявність малих музичних закладів (не філармоній) чи хоча б їхню підтримку. Хоча за кордоном подібна практика є. Як гадаєш, чиновники повинні цим займатися, або ж порятунок утопаючих у руках самих утопаючих?
— Усе залежить від подачі проєкту. Повний diy проживе доти, доки не закінчаться свої гроші. Бізнесом таке місце може стати, якшо це все можна запхати в економічну модель. Але, напевно, імовірнішим варіантом підгодовування малого клубу, шоб він не закрився одразу, є ресурс наших податків чи фондів, коли доведеш місту чи грантодавцям (УКФ чи з-за кордону) необхідність такого місця і зможеш структуровано це все розписати, пояснити, запланувати, документально оформити. На цей важкий останній варіант не у всіх вистачає сил, але чудеса трапляються.
— Чи були в тебе випадки, коли будь-які державні органи прямо перешкоджали тобі проводити певні заходи?
— Якось мала робити концерт Гравіцапи біля ратуші, але нам не видали дозвіл у єдиному вікні. Сказали — йдіть у якийсь перехід і там грайте. А ми так і зробили. Перехід біля Міцкевича став тоді нашим місцем сили.
— Ти — одна з тих небагатьох організаторів в Україні, які можуть одного дня провести великий концерт на тисячу людей, а іншого — гіг для 40 панків. Чи досвід від організації таких полярних подій якось пересікається, й чи допомагає одне в організації іншого й навпаки?
— Кожного разу новий досвід і нові враження. Деколи великий багатолюдний івент забирає всі соки і вже нічого не хочеться, а малий концерт через якусь спорідненість із музикантами чи з місцем додає наснаги й сил.
Або навпаки: малий гіг може так висмоктати сили, шо вже нічого не хочеться. А натомість великий фестиваль наступного дня додасть емоцій на рік уперед.
А організаторські досвіди не перетинаються й накопичуються, але завжди залишається місце для подиву від того світу, щоразу ніби більше того простору невідомості.
— Коли ти допомагала організовувати Львівський медіафорум, зокрема у 2018-му на ньому виступали ХЗВ, що можна назвати досить сміливим рішенням. Як мені здалося, більшість присутніх лишилася задоволеною. Однак наступного року музична програма була набагато скромнішою у всіх сенсах) Не зайшов такий формат розваг?
— Змінилися фактично всі працівники Медіафоруму, партнери, не було мети робити гулянки, яка запам’ятається на все життя. Не буває щороку так само) То вже стане схожим на день бабака.
— Ще одна твоя діяльність — новинний сайт Лінії Втечі. Чи є ще у Львові подібні видання, які б писали про культуру, музику, адже місто мільйонник, по ідеї, може знайти достатньо аудиторії для подібного? І наскільки ти взагалі бачиш попит на подібну інформацію?
— Я, на жаль, не заповнюю сайт так регулярно, як хотілося б. Але таки відчуваю якусь самотність у місті, коли є якісь новини, які вважаю гідними публікуватися, а їх нема більше ніде. Прикро, але таки нема музичних видань тут(.
— Підсумовуючи все сказане вище, як тобі вдається встигати все? Може, порадиш якісь ефективні техніки планування часу?
— Класична відповідь на "Як вдається встигати все?" — ніяк. От уже тиждень віддаю тобі відповіді на ці питання, а пресреліз про гурт Торбан лежить не пошті вже тижні три, і я досі не запхала його на сайт. Хіба це тайм-менеджмент?
— І наостанок, який прогноз українській креативній індустрії ти б дала, зважаючи на обставини, на решту року?
— Сподіваюся, слово "креатив" зникне, бо воно звучить як насилля над людиною. А буде розвиток людини вільної, свобідної, яка почуває щастя в самореалізації та в спогляданні на творчість. Мистецтво нас не врятує, але під музику і прекрасні розмови не шкода й померти.
Лінія Втечі:
https://www.facebook.com/liniyavtechi/
http://www.liniyavtechi.com/
Dibrowa:
https://www.facebook.com/Dibrowa-289901005063976
TEATR. Club:
https://www.facebook.com/teatrlviv
Фото Христини Соломончук, Артема Пронова
