Між молотом та ковадлом: дещо про львівську та харківську школи металу

Про українську metal-сцену зазвичай говорять мало, інколи добре, але загалом поверхнево. Часто усе обмежується короткими рецензіями окремих альбомів чи бендів, без якогось глибшого аналізу. Тому у цьому тексті спробуємо пильніше приглянутися до двох металевих шкіл — львівської та харківської, щоб продемонструвати взаємозалежність місця та звучання, іншими словами, проаналізувати їх виразну неподібність. Зважаючи на обсяг статті, обмежимося конкретним розглядом двох середовищ: львівського довкола Вітерзгіра та Еріка Раґнарьоффа (Айзенслава), що найплідніше свого часу творили у “старій” Кроді та харківської тусовки Романів   - Саєнка й Благих (Туріоса), зокрема у їх найпопулярнішому проекті Друдх.

 

Головна відмінність між обома школами полягає у характері їхніх локацій. Львів, “культурна столиця України”-2009, а насправді центр Галіції, краю західної модернізації, що так і не вдалася, території достатньої багатої на різноманітні природні ресурси, але з нерозвиненою промисловістю, що зараз отримала репутацію бастіону радикального українського націоналізму та улюбленого місця відпочинку російських та російськомовних туристів. Тому місто Лева, на цьому тлі євроінтеграції, хоча б у вигляді кав’ярень по-віденськи та архітектури класицизму та історизму, модних хіпстерських вишиванок та близькості Карпат, стало дійсною меккою усіляких етнодійств: від свята пампуха до етно-джазових “флюгерів”.

 

Недарма, у Львові найкраще уживаються виконавці, що експлуатують теми тієї ж бо незавершеної модернізації, схильності до локальних традицій та греко-католицької церкви, але з неодмінним апелюванням до “європейськості”: Брати Гадюкіни, Плач Єремії чи Океан Ельзи. Грубо кажучи, львівська музика — то пісні великого села (знаковою в цьому плані є популярність Дзідзя), яке досі не перетворилось у повноцінне місто, але, здається, намацало комерційні вигоди такого проміжного становища. Зрозуміло, що повністю осторонь не могла залишитися метал-сцена у Львові. Ранні альбоми Кроди наскрізь просякнуті наспівами давно забутих “народних” мелодій, стихій природи чи покинутих богів, разом присмачених  етнокарпатським колоритом у неповторному фірмовому аранжуванні Вітерзгіра:

 

 

Композиції  не лиш оречевлюють втрачений, відсунутий убік, традиційний природній триб життя, а наче воскрешають, наближають на відстань подиху, зрозумілі і такі близькі для вчорашнього “селянина” нотки сентиментально-патріотичних почуттів:

 

 

Тому стиль “старої” Кроди як виразника львівського угрупування вдаліше описувати як етно-метал, (хоча такого терміну і не існує), аніж фолк, адже той акцентує увагу на вже “неживій”, невідворотній для повернення, народній спадщині.

 

Натомість, Харків (не рахуючи Дніпропетровська) — єдиний по-справжньому виразно зорієнтований індустріальний центр із тривалими традиціями, починаючи з кінця 20-их минулого століття. На відміну від Києва, за українськими мірками мегаполісу, що зосереджує і політичні, і культурні, і фінансові потоки, Харків не може сьогодні похвалитися таким різноманіттям. Однак, порівняно з Донецьком, який здебільшого націлений на сировинні та обробні галузі, а тому мобілізував і не до кінця “перетравив” великі сільські маси, у першій столиці УСРР розвинено як первинні, так і висококваліфікаційні та інформаційно-затребувані індустрії. Можливо, Харків й місто бетону та заліза із радянською соціалістичною архітектурою та історичною пам’яттю, але водночас місце утвердження модерної людини “без коренів”, розуміння природи не як звичного середовища перебування, а як опору проти машини, кування нових звичаїв та поведінки.

 

Мабуть, від моменту створення проект Друдх послідовно викристалізував  найгостріші проблеми кожного індустріального осередку, а не тільки Харкова. Прикметними для усієї їхньої творчості виступають поетично-символічні фігури металу (плуга, меча, шаблі, криці) та води (дощу, снігу, туману, ріки), взаємодія яких будує новий “залізний” світ:

 

 

Це зовсім не дифірамби природі, а хвалебні “твердих, як серця стук” гімни новому ладу, що усталився у місті. Традиційний світ оплакується, але настільки дистанційовано, меланхолійно, наскільки потрібно для торжества модерності, що геніально передано у інструментальній композиції “Тільки вітер пам’ятає моє ім’я”.

 

Таким чином, львівська та харківська металеві школи головним чином різняться атмосферою, в якій вони обертаються та творять. І хоча якось у інтерв’ю Айзенслав зауважив, що в Україні лише західні (“карпатські”) регіони пропонують необхідну енергетику для музики, скажімо, альбом “Пісні Скорботи і Самітності” доводить протилежне.